Кіті озирнулася на всі боки, гарячково силкуючись щось придумати.
—Е-е... для початку, мабуть, «пробачте».
— «Пробачте»?!
—Так, сер. Це просто випадок, ми не хотіли...
— Після того, що ви накоїли? Після завданих вами збитків? Двоє малих зловмисників-простолюдинів...
На очах у Кіті виступили сльози.
— Це неправда! — відчайдушно вигукнула вона. — Ми не навмисне розбили вашу машину. Ми просто гралися! Ми навіть не бачили дороги!
— Гралися? В цьому приватному парку?
— Він не приватний. А якщо й приватний, це все одно неправильно! — Кіті розуміла, що цього не варто говорити, та не могла нічого з собою вдіяти. — Тут нікого не було! Ніхто, крім нас, тут не гуляв! Ми нікому не заважали! Чому нам сюди не можна?!
— Кіті! — хрипко обізвався Якуб. — Мовчи!
— Неміадесе, — звернувся незнайомець до тварюки, що сиділа з іншого краю містка. — Зроби таку ласку, підійди на два кроки ближче. У мене тут є справа — допоможи мені з нею впоратись.
Кіті почула, як заклацали кігті по містку — й побачила, як скулився Якуб.
— Сер, — тихо сказала вона, — нам дуже жаль вашого автомобіля. Слово честі...
— Тоді чому, — поцікавився чарівник, — ви побігли навтьоки, а не залишились на місці, щоб узяти на себе відповідальність?
— Пробачте, сер, — ледве чутно прожебоніла Кіті. — Ми перелякались...
— О, як мудро! Неміадесе... ГЬдаю, Чорної Молотарки їм буде досить?
Кіті почула тріскотіння довжелезних пальців і замислений голос:
—А на якій швидкості? Вони менші за середню вагу.
— Гадаю, на досить суворій. Еге ж? Автомобіль був надзвичайно дорогий. Попрацюй з діточками як слід...
Чарівник, напевно, вирішив, що його роль у цій справі закінчена. Він обернувся і, не виймаючи рук з кишень, пошкутильгав назад до хвіртки.
Може, вони ще встигнуть утекти... Кіті смикнула Якуба за комір:
—Тікаймо!
Обличчя в хлопця було мертвотно-бліде. Кіті ледве розчула його слова:
— Не варто. Не встигнемо...
Він облишив її футболку й стояв, безпорадно опустивши руки.
Зацокотіли кігті:
— Обернися до мене, дитинко...
На мить Кіті спало на думку, що можна покинути Якуба й тікати самій. Перебігти місток, заховатись у парку... Та їй тут-таки стало соромно — і за цю думку, і за себе саму. Вона обернулась і вирячилась просто тварюці в обличчя.
— Отак буде краще. Для Молотарки потрібен зоровий контакт...
На мавпячому писку демона не було помітно жодної злоби, хіба що легка нудьга.
Подолавши страх, Кіті благально підняла руку:
— Будь ласка, не мучте нас!
Жовті очі вибалушились, чорні губи сумно випнулись:
— Боюся, що це неможливо. Я дістав наказ — покарати вас Чорною Молотаркою, — і не можу не виконати його... без величезної небезпеки для себе. Невже ви хочете, щоб мене кинули в Полум’я Знищення?
— Правду кажучи, саме цього я й хочу..
Демон, мов кіт, крутнув туди-сюди хвостом, зігнув ногу й почухав внутрішній бік протилежного коліна довгим кігтем.
— Безперечно. Що ж, становище прикре. Прикре для нас усіх. Тож не марнуймо часу...
Демон підняв руку.
Кіті вхопилася за Якубів стан. Крізь тіло й матерію вона відчувала калатання його серця.
Між розчепіреними пальцями демона з’явилося колечко сірого диму, яке полинуло до них. Кіті ще встигла почути Якубів вереск, побачити червоногаряче полум’я всередині колечка, а потім їй в обличчя вдарило жаром, і все померкло.
6
— Кіті... Кіті!
— М-м...
— Прокидайся! Пора!