— Хм-м... — пробурмотів він. — Щось він напрочуд важкий для такого розміру. Може, стиснуте закляття... Цікава штучка. Скільки ви за неї хочете?
—Тільки для вас, сер, — сто фунтів.
Пан Пінн щиро розреготався.
— Я справді багатий, люба моя. Та це не значить, що мене можна дурити.
Він ляснув пальцями. Забряжчав посуд, зашелестіло полотно: невидима істота спритно задряпалась по одній із жердин, що підтримували ятку, пробігла верхом намету і зіскочила на плечі жінці.
Крамарка заверещала. Пан Пінн тим часом далі роздивлявся горщичок.
— Поторгуватись завжди варто, люба моя, та починати все-таки слід з розумної ціни. Може, назвете її? Мій помічник, пан Сімпкін, охоче це підтвердить, якщо нова ціна буде прийнятна.
Через кілька хвилин крамарка, що вже посиніла й задихалася від невидимих пальців, які стискали їй шию, врешті назвала ціну — ту, за яку вона сама придбала цей горщичок. Пан Пінн кинув кілька монет на прилавок і пішов собі в пречудовому гуморі, несучи свою здобич у кишені піджака. Покинувши ярмарок, він рушив Полтрі-стрит — туди, де на нього чекав автомобіль. Усі перешкоди на його шляху невидима рука відсувала вбік.
Завантаживши своє гладке тіло в автомобіль, пан Пінн наказав шоферові їхати. А потім, зручно вмостившись на сидінні, заговорив у повітря:
— Сімпкіне!
— Що, господарю?
— Сьогодні я не працюватиму допізна. Завтра — День Ґледстона, і пан Дюваль дає вечерю на честь нашого Засновника. На жаль, я мушу з’явитись на цю вкрай нудну вечірку.
— Гаразд, господарю. Відразу по обіді вам надіслали кілька ящиків з Персеполя. Розпакувати їх?
— Розпакуй. Усе менш цінне розсортуй і додай ярлики. Пакунки, позначені червоним полум’ям, не розгортай — це означає, що річ надзвичайно цінна. В одному ящику повинна бути сандалова деревина — поводься з нею обережно. Там усередині сховано коробку з мумією дитини часів Саргона. Перська митниця напрочуд пильна, й моєму агентові доводиться вигадувати нові способи пересилати контрабанду. Все зрозумів?
—Так, господарю. Охоче слухаюся вас.
Автомобіль зупинився перед позолоченими стовпчиками і яскравими вітринами «Піннового магічного знаряддя». Задні двері відчинились і зачинились, однак сам пан Пінн залишився в машині. Автомобіль рушив далі, долучившись до вуличного руху Пікаділлі. Невдовзі після цього в замку головного входу загримотів ключ. Двері так само відчинились — і зачинились знову.
Через кілька хвилин довкола будинку, на четвертому й п’ятому рівнях, з’явилися густі тенета блакитних охоронних вузлів. Вони стяглися над дахом і запечаталися. Крамниця «Піннове магічне знаряддя» зачинилася на ніч.
***
Вечір минав. Потік автомобілів на Пікаділлі порідшав, і перехожих біля крамниці ставало дедалі менше. Фоліот Сімпкін ухопив хвостом віконний гак і опустив дерев’яні віконниці. Одна віконниця тихенько рипнула. Сімпкін скрушно цокнув язиком і став видимим. Він виявився маленьким, лимонно-зеленим, клишоногим і стурбованим. Побіг до прилавка, намацав там пляшечку з мастилом і задер хвоста, щоб змастити завісу у віконниці. Тоді вимів підлогу, повикидав сміття з кошиків, поправив манекени вздовж вітрин — і нарешті, переконавшися, що все гаразд, витяг з комори кілька великих ящиків.
Перш ніж узятися до роботи, Сімпкін двічі старанно перевірив магічну охоронну систему. Адже два роки тому один підступний джин непомітно пробрався до крамниці — й через те знищено чимало цінних речей. Фоліотові пощастило, що хазяїн помилував його: на таку ласку бідолаха не заслуговував. Та все одно дісталось тоді йому добряче — від самого спогаду про те покарання здригалася вся його сутність. Отож Сімпкін пильно стежив, щоб таке не повторилося.
Всі вузли були на місці й ворушилися щоразу, коли Сімпкін наближався до стін. Чудової Відкривши перший ящик, фоліот заходився виймати звідти пакувальну вовну й стружки. Перша річ, на яку він натрапив, була невеличка, загорнута в просмолену марлю. Звично розгорнувши її, він із сумнівом вирячився на штукенцію: то була лялечка з кістки, соломки та скойок. Узявши довге гусяче перо, Сімпкін надряпав на папірці: «Басейн Середземного моря, 4 тис. років тому. Річ цікава лише як курйоз. Вартість незначна». Тоді поклав лялечку на прилавок і взявся порпатись далі.
Час збігав. Сімпкін уже оглядав передостанній ящик—той самий, з сандаловою деревиною. Він обережно шукав серед неї сховану мумію, коли зненацька почув дивний гуркіт. Що це? Автомобіль? Ні... гуркіт лунав і вщухав надто вже раптово. Може, це далекий грім?
Гуркіт ставав дедалі гучнішим. Це стривожило фоліота. Сімпкін поклав перо й прислухався, схиливши набік свою круглу довбешку. Щось ніби тріскотить... і чути глухі удари. Звідки ж вони лунають? Зрозуміло, що з-за меж крамниці. Але звідки саме?..