Натаніель стояв на купі каміння, що залишилася від «Піннового магічного знаряддя», й дивився на те, як підходить і йде собі простолюд. Правду кажучи, він розумів людську цікавість.
Пікаділлі було перевернуто з ніг на голову. Хтось порозорював усі крамниці — від Піннової аж до Ґрібової — й повикидав крам на бруківку через розбиті вітрини й проламані двері. Зіпсовані й потоптані харчі, книжки, вбрання, артефакти сумно лежали поміж купами скла, каміння й трісок. Усередині будинків видовище було ще сумнішим. Кожен тутешній заклад існував кілька століть, мав давню славу — і жоден з них не підлягав відновленню. Полиці й прилавки, шафки й столи було розбито, найцінніші товари розтерто на порох і змішано з брудом.
Видовище було смутне й водночас химерне. Здавалося, ніби щось пройшло крізь стіни, які відділяли одну крамницю від іншої, більш-менш в одному напрямку. Стоячи з одного кінця зруйнованого кварталу, можна було побачити наскрізь усі п'ять розорених крамниць і навіть робітників, що копирсалися в уламках з іншого кінця кварталу. До того ж постраждали тільки перші поверхи будинків; усе, що було вище, залишилося незайманим.
Натаніель замислено стукав себе ручкою по зубах. Щось дивне... І не схоже на жоден з нападів Спротиву, які йому довелося бачити. По-перше, руйнування набагато серйозніші. По-друге, їхня точна причина невідома.
З порожньої рами найближчого вікна визирнула молода жінка:
— Агов, Мендрейку!
— Що, Феннел?
— Теллоу хоче поговорити з вами. Він тут, усередині.
Хлопчина трохи насупився, проте обернувся і, ступаючи якнайобачніше, щоб не дуже забруднити цегляним порохом свої чудові шкіряні черевики, зійшов з купи сміття всередину розореної будівлі. Низенький кремезний чоловічок у темному костюмі й капелюсі з широкими крисами стояв там, де раніше був центр торговельного залу. Натаніель наблизився до нього:
— Ви кликали мене, пане Теллоу?
Міністр нетерпляче махнув рукою:
— Як по-вашому, що тут сталося?
— І гадки не маю, сер, — щиро зізнався Натаніель. — Дуже цікаво.
— До біса тут ваша цікавість! — гаркнув міністр. — Я не за цікавість вам плачу! Мені потрібна відповідь! Що, по-вашому, це може означати?
— Поки не можу сказати, сер.
— А що з того мені? Така відповідь не варта й щербатого шеляга! Людям потрібні пояснення, Мендрейку. Ви повинні надати їх мені!
— Так, сер. Якщо я, з вашої ласки, продовжу пошуки, то зможу...
— Скажіть мені одне! — вигукнув Теллоу. — Хто це все накоїв?!
Натаніель зітхнув. У міністровому голосі виразно лунав відчай. Хтось тиснув на Теллоу згори: така нахабна атака, ще й на День Засновника, напевно була не до смаку його начальникам.
— Демон, сер, — відповів хлопчина. — Такі руйнування може вчинити тільки африт. Або марид.
Пан Теллоу втомлено витер жовтаве обличчя рукою.
— Ні, таких істот тут не було. Наші хлопці відрядили до кварталу кулі-шпигуни, коли цей лиходій перебував ще тут. Перед тим, як зникнути, кулі доповіли, що жодних слідів демонів не знайдено.
— Пробачте, пане Теллоу, але це неправда. Люди на таке не здатні.
Міністр вилаявся:
— Це тільки по-вашому, Мендрейку! Та скажіть мені щиро: чи багато ви зуміли довідатися про дії Спротиву? Ось вам відповідь: небагато!
Сердитий голос міністра не віщував нічого хорошого.
—А чому ви гадаєте, сер, що то був саме Спротив?
Натаніель зберігав цілковитий спокій. Він бачив, до чого йдеться: Теллоу збирався зіпхнути більшу частину провини на плечі свого помічника.
— Ця атака аж ніяк не схожа на попередні, — провадив він. — Масштаб цілком інший.