— Поки ми не знайдемо інших доказів, Мендрейку, підозра падає насамперед на них! Вони — єдині, хто займається оцим безглуздим шкідництвом!
— Так. Але ж вони використовують тільки мулерів, елементалів та іншу дрібноту. Вони — до того ж без демонічної магії — не змогли б розорити цілий квартал.
— Може, тепер у них інші методи, Мендрейку. А тепер перекажіть мені ще раз події минулої ночі.
— Будь ласка, сер. Охоче.
Знову марнувати час! Подумки сердячись, Натаніель на мить зазирнув до свого записника.
— Отже, сер: близько півночі свідки, що мешкають на протилежному боці Пікаділлі, викликали нічну поліцію, повідомивши, що з «Ґрібових розкошів», розташованих на розі, чути тривожні звуки. Поліція прибула, побачила величезну діру в бічній стіні крамниці, а також бруківку, залиту найкращим шампанським пана Ґріба й закидану його найкращим кав’яром... Скільки добра змарновано, сер! На той час моторошний гуркіт лунав уже з Дешелового «Царства шовків», через два будинки від Ґріба. Полісмени зазирнули у вітрину, але в крамниці було темно, тож вони не помітили, що саме видає ці звуки. Варто зазначити, сер, — додав Натаніель, відірвавши очі від записника, — що сьогодні електрика в усіх цих будинках працює чудово.
Махнувши знову рукою, Теллоу копнув носаком черевика рештки лялечки з кісток та скойок, що лежали на підлозі серед іншого сміття.
— Що ж це означає?
—Те, що джерело цих руйнувань — будь-яке! — мало здатність затьмарювати світло. Просто ще один химерний момент, сер... Офіцер нічної поліції відрядив туди шістьох своїх людей. Чудово натренованих, рішучих. Вони увійшли до крамниці Дешела крізь вітрину, один за одним. Вирушили туди, звідки було чути туркіт. Зненацька все вщухло... Потім усередині крамниці шість разів спалахнуло блакитне полум’я. Шість разів поспіль. Без жодного шуму. І знову стало темно. Офіцер чекав, та його люди так і не повернулися. Трохи згодом він знову почув гуркіт, тепер уже з Піннової крамниці. На той час — двадцять п’ять хвилин на другу — вже прибули чарівники із Служби безпеки, які замкнули квартал магічним колом. Потім, як ви вже згадували, сер, туди були послані кулі-шпигуни. Вони відразу зникли... Невдовзі — десь за чверть до другої — щось прорвало магічне коло ззаду від будинку. Що саме, ми не знаємо, бо вартові демони також зникли.
Хлопчина сховав записник.
— Це все, що нам відомо, сер. Загинуло шість полісменів, пропало вісім демонів із Служби безпеки... так, ще й помічник пана Пінна, — він поглянув у дальній куток, де жевріла купка жару. — А економічні збитки, звичайно ж, набагато більші.
Чи багато пан Теллоу довідався з цієї розповіді—невідомо: він лише сердито буркнув і відвернувся. Тим часом крізь купи сміття пробирався чарівник у чорному вбранні, зі змореним, блідим обличчям. У руках чарівника була золота клітка, в якій сидів біс. Часом біс розлючено торсав дротини клітки, вчепившись у них пазурами.
Пан Теллоу звернувся до чарівника:
— Ффауксе, чи є вісті від панни Вайтвел?
— Так, сер. Вона вимагає результатів — що швидше, то краще. Це її власні слова.
— Зрозуміло. А що з бісом? Чи виявив він у крамниці якусь заразу чи отруту?
— Ні, сер. Біс спритний, мов тхір, і злющий-презлющий. Жодної небезпеки немає.
— Гаразд. Дякую, Ффауксе.
Проходячи повз Натаніеля, Ффаукс прошепотів:
— З цією справою ви ще намучитесь, Мендрейку! Я чув, що прем’єр від неї не в захваті.
Посміхнувшись, він пішов собі. Брязкіт клітки з бісом ущух.
Натаніель незворушно заправив собі за вухо пасмо волосся і рушив услід за Теллоу, що саме пробирався через засмічений торговельний зал.
— Мендрейку, зараз ми з вами оглянемо трупи полісменів... Ви вже снідали?
— Ні, сер.
— То й краще. Нам треба до сусідньої крамниці — до «Делікатесів Кута», — він зітхнув. — Колись я купував там чудовий кав’яр...
Вони підійшли до міцної стіни, що відділяла одну крамницю від іншої. В стіні видніла величезна діра. Біля цієї діри міністр зупинився.
—Ану, Мендрейку, — наказав він. — Скористайтеся своєю славнозвісною кмітливістю й скажіть мені, які висновки ми можемо зробити з цього отвору.
Натаніеля завжди тішили такі випробування. Він поправив манжети й замислено набундючив губи.
— Він дає нам певне уявлення про форму та розміри істоти, — почав він. — Стеля в кімнаті заввишки чотири метри, а отвір — лише три, тож істота, яка побувала тут, навряд чи вища за три метри. Ширина отвору — півтора метра; тож, зіставивши висоту й ширину, я сказав би, що ця істота за своєю формою подібна до людини, тільки, звичайно, набагато більша. Цікавіше те, яким саме чином було зроблено цей отвір.