Хлопець помовчав і потер підборіддя, сподіваючись, що це надає йому розумнішого вигляду.
— Поки що все очевидно. Далі.
Натаніель, одначе, не думав, що пан Теллоу вже встиг підрахувати це сам.
— Отож, сер, якби лиходій користувався Вибухом чи іншим подібним закляттям, то цегла на його шляху зникла б чи розлетілася на порох. Натомість усі цеглини цілі — вони, зрозуміло, побилися й потріскалися скраю, проте їх більша частина і досі зцементована в одне ціле. Я сказав би, що ця істота просто проломила стіну. Пройшла крізь неї, ніби цієї стіни й не було.
Він чекав на відповідь, та міністр лише кивнув, скривившися з нудьги.
— Отже?..
— Отже, сер... — хлопчина заскреготів зубами. Він розумів, що начальник змушує його думати замість себе, й це просто-таки бісило Натаніеля. — Отже, сер, навряд чи то був африт або марид. Вони скористалися б Вибухом. Радшее за все, це незвичайний демон.
Годі! Більше Теллоу не витягне з нього ні слова.
Міністра, однак, ця відповідь поки що задовольнила.
— Саме так я й думав, Мендрейку. Саме так я й думав. Однак тут ще стільки загадок... Ось, до речі, одна з них.
Він ступив через діру в стіні до наступної крамниці. Ображений хлопець подався за ним. Ні, Джуліус Теллоу — просто бовдур. Бундючиться, але сам схожий не невмілого плавця, що заплив на глибочінь: борсається, аби лиш утриматись на поверхні. Хай там що, тонути разом з ним Натаніель не збирався.
У «Делікатесах Кута» в повітрі чимось різко смерділо. Натаніель намацав у кишені свого великого яскравого носовичка, затулив ним обличчя і обережно увійшов до напівтемної кімнати. Барила з оливками й маринованими анчоусами були поперекидані, їхній вміст порозтікався підлогою, їхній запах змішався з чимось густішим і гострішим. Ніби попіл... Натаніелеві аж защипало в очах. Він закашляв через носовичок.
— Ось вони, найкращі Дювалеві люди! — в голосі пана Теллоу чулося кешування.
Підлогою крамниці були розкидані шість гостроверхих купок із чорного попелу й кісток. У найближчій купці чітко проглядалися два гострі собачі ікла й кінець довгої тонкої кістки — вочевидь, стегна полісмена. А решта тіла, виходить, цілком перетворилася на попіл... Хлопчина закусив губу.
— Ви мусите звикнути до таких речей, якщо хочете служити в Міністерстві внутрішніх справ, — лагідно зауважив чарівник. — Вам погано, Джоне? Вийдіть надвір.
Хлопець блиснув очима:
— Ні, дякую. Все гаразд. Це вельми...
— Вельми цікаво, еге ж? Обернулись на чистісінький попіл — чи майже обернулись. Тільки й зосталося, що пара кісток та зубів. Проте кожна з цих купок може розповісти нам свою історію. Скажімо, ота, що біля дверей. Вона довша за решту — цей полісмен, напевно, біг. Хотів урятуватися втечею. І все-таки йому забракло проворності.
Натаніель мовчав. Байдужість міністра здавалась йому огиднішою за ці рештки — врешті, досить-таки акуратні.
— Отже, Мендрейку, — поцікавився Теллоу, — що ви про це думаєте?
Хлопчина глибоко, понуро зітхнув і поспіхом перебрав свою старанно спаковану пам’ять.
— Це не Вибух, — почав він. — І не Ядуха. І не Чума. Після них залишається більше бруду. Можливо, це Пекельне Закляття...
— Ви так гадаєте, Мендрейку? Чому?
— Я тільки сказав, сер: можливо, це Пекельне Закляття. Проте жодних пошкоджень, крім самих решток, немає. Тільки вони й згоріли. Все інше ціле.
— Он як. Що ж тепер робити?
Хлопець поглянув на міністра:
— Правду кажучи, сер, і гадки не маю. А ви?
Невідомо, чи знайшов би відповідь пан Теллоу. Хлопчині не дуже в це вірилося. На щастя, міністра врятував примарний дзвоник, що пролунав просто з повітря. Це означало, що до чарівника прибув слуга. Пан Теллоу вимовив закляття, й демон повністю втілився. Невідомо з якої причини він прибрав подобу невеличкої зеленої мавпи, що сиділа, підібгавши ноги, на осяйній хмарині. Пан Теллоу оглянув його:
—Доповідай!
— Як ви й наказували, ми оглянули руїни і всі поверхи будівель на всіх рівнях, у найменшому масштабі, — відповіла мавпа. — Жодних слідів магічної діяльності ми не виявили, крім трьох. По-перше, слабке світіння магічного кола, спорудженого службою безпеки навколо місця події. По-друге, рештки слідів трьох напівафритів, яких послали всередину будинків: їхні сутності, вочевидь, було знищено в закладі пана Пінна. І, по-третє, численні аури артефактів з «Піннового магічного знарядця»; більшість із них так і лежали розкидані на дорозі, проте низку дрібних, але цінних речей — поки ви не дивилися — привласнив ваш помічник, пан Ффаукс. Це все, що нам пощастило відшукати, — мавпа безжурно крутнула хвостом. — Чи потрібні вам зараз ще якісь відомості, господарю?