Однак панна Вайтвел не поспішала наказувати лакеям відчинити дверцята автомобіля.
— Там будуть усі міністри, — сказала вона. — Мені немає потреби повчати вас, як слід поводитися. Безперечно, пан Дюваль сьогодні особливо лютуватиме. Нинішня пригода для нього — чудова змога здобуту серйозну перевагу. Нам обом слід бути напоготові.
— Так, мадам.
— Не підведіть мене, Джоне!
Вона стукнула у віконце. Лакей кинувся до автомобіля й відчинив дверцята. Наставниця та її учень разом піднялися невисокими сходами з пісковику і вступили до замкового передпокою. Тут музика залунала гучніше, ліниво струменіючи серед важких портьєр і східних меблів: часом вона то набігала хвилею, то знову вщухала. Здавалося, що її чути зблизька, однак музикантів видно не було; щоправда, Натаніель і не сподівався їх побачити. Щоразу, як він бував у Ричмонді, тут грала ця музика. Вона ніби пливла за ним — хоч куди він ішов, — наголошуючи на красі замку та його околиць.
Лакей провів їх через ряд розкішних кімнат, аж поки вони пройшли під високою білою аркою і ступили до просторої, довгої, сонячної зали. Вочевидь, то була оранжерея. Обабіч там тяглися акуратні бурі клумби — то порожні, то засаджені химерно підстриженими трояндовими кущами. Тут і там невидимі садівники розпушували землю граблями.
Повітря в оранжереї було тепле й нерухоме; під самісінькою стелею мляво погойдувався один-єдиний вентилятор.
Унизу, на невеличких кушетках і канапах, розставлених півколом, сиділи сам прем’єр-міністр та його почет. Вони сьорбали каву з малесеньких візантійських чашечок і слухали скарги товстелезного чоловіка в білому вбранні. Натаніель стривожено поглянув на нього: то був Шолто Пінн, котрий за одну ніч залишився без своєї крамниці.
— Як на мене, це просто нечувано! — бідкався пан Пінн. — Кричуща кривда! Я зазнав таких збитків...
Найближча до дверей кушетка була порожня. Панна Вайтвел умостилась на ній, і Натаніель, трохи повагавшись, зробив те саме. Він хутко оглянув усіх, хто зібрався в кімнаті.
Насамперед — Пінна. Зазвичай Натаніель ставився до власника крамниці з підозрою та огидою, адже той колись приятелював зі зрадником Лавлейсом. Одначе тоді його провини так і не довели, а нині саме він був постраждалою стороною. Його бідкання лунали далі:
— Боюся, що я вже ніколи не повернуся до справ. Моя колекція унікальних реліквій загинула! Залишився хіба фаянсовий горщичок із якоюсь засохлою масою! Я ледве можу...
Руперт Деверо сидів на канапі з високим бильцем. Він був середнього зросту, колись красень, а тепер, через численні та різноманітні надмірності, трохи поповнішав, і його щоки пообвисали. Поки він слухав пана Пінна, його обличчя без упину кривилося то з нудьги, то з прикрощів.
Поблизу, згорнувши на грудях руки й поклавши на коліна свого сірого кашкета, сидів пан Генрі Дюваль — начальник поліції. Він носив уніформу «Сірих Спин» — елітного підрозділу нічної поліції, яким саме командував: сніжно-біла сорочка, сіра, кольору міського смогу, випрасувана куртка з яскраво-червоними гудзиками й сірі штани, заправлені в чорні високі чоботи. На плечах, мов лапи з кігтями, сяяли мосяжні еполети. В цій уніформі його висока постать видавалася ще більшою — й навіть зараз, коли пан Дюваль просто сидів і мовчав, він ніби заповнював собою цілу кімнату.
Крім нього, тут були ще три міністри. Скромний білявий чоловік середнього віку, що замислено вивчав свої нігті, — то був Карл Мортенсен, міністр оборони. Поруч, навмисне позіхаючи, сиділа Гелен Малбінді, міністр інформації, панна вельми потайної вдачі. Міністр закордонних справ Мармедюк Фрай, відомий своїм невгамовним апетитом, навіть і не вдавав, що слухає пана Пінна, й натомість наказував покірному лакеєві:
— Шість картопляних крокетів і нарізану вздовж стручкову квасолю...
— ...Я сорок п’ять років збирав свою колекцію! Кожен з вас неодноразово звертався до мене...
—... І ще омлетик з ікрою тріски. І з чорним перцем, тільки до міри...
На канапі поруч із паном Деверо, відділившись від прем’єр-міністра великим стосом перських подушок, сидів низенький рудий добродій. На ньому були смарагдово-зелений жилет, чорні вузькі штани з блискітками, і на його обличчі сяяла широченна усмішка. Здається, він щиро тішився, слухаючи цю бесіду. Натаніель позирнув на нього. То був Квентін Мейкпіс, автор понад двадцяти успішних п’єс, остання з яких—«Лебеді Аравії» — зібрала найбільше коштів по всій імперії. Його присутність тут була дещо недоречна, але навряд чи несподівана: всі знали, що Мейкпіс — найближча довірена особа прем’єра, тому інші міністри ставилися до нього з обережною люб’язністю.