— Людей — це вже напевно.
— Джинів теж зазвичай гине не менше. Хіба не так? Ти свого часу побував у багатьох битвах. Ти знаєш, як це буває. Отож я й справді роблю тобі послугу. Старший архіваріус перегорнув літописи й склав реєстри всіх демонів, що можуть придатися до американської кампанії. Твоє ім’я там теж є.
Кампанія? Реєстри демонів? Щось не віриться! Вголос я, однак, не заперечував, сподіваючись витягти з хлопця якнайбільше відомостей. Бульбашка пересмикнулася, ніби стенувши плечима.
— Ну й гаразд, — відповіла вона. — Америку я люблю. Вона в будь-якому разі краща за цей лондонський свинарник, який ти називаєш батьківщиною. Жодного триклятущого натовпу—тільки небо, трави та білі гори на обрії...
Щоб підкреслити, як мені до вподоби Америка, я прибрав подобу усміхненого щасливого бізона.
Хлопчина всміхнувся у відповідь — тією самою знайомою тонкогубою усмішкою, яку я щиро зненавидів ще два роки тому.
— Он як! Ти, мабуть, давненько не бував в Америці?
Бізон скоса позирнув на нього:
— А що таке?
— Нічого. Тільки там нині теж повно міст, особливо на східному узбережжі. Часом навіть не менших за Лондон. Отут і є клопіт. Далі на захід справді тягнеться глухомань — ота, про яку ти згадував, — але вона не цікавить нас. Тобі доведеться битися в містах.
Бізон з удаваною байдужістю розглядав свою ратицю:
— А що до того мені?
— Справді? То, може, краще працюватимеш на мене? Я можу зробити так, щоб тебе викреслили з реєстрів. А мені ти служитимеш недовго — якихось кілька тижнів. Вартова служба, та й годі.
— Стояти на варті? — обурився я. — Виклич краще біса.
— А в американців, до речі, є й африти.
Це було вже занадто.
— Послухай-но, — мовив я, — краще я сам потурбуюся про себе. Битву при Ель-Аріші та облогу Праги я пережив без твого піклування. Скажи краще правду: в тебе великий клопіт, тому ти й наважився викликати мене знову. Дещо про це мені відомо... еге ж, Нате?
На мить мені здалося, що хлопчина от-от вибухне гнівом, та він вчасно опанував себе. Лише втомлено зітхнув.
— Гаразд, — зізнався він. — Я згоден. Я справді викликав тебе не тільки заради послуги.
Бізон вирячив очі:
— Оце так дивина!
— У мене тут проблеми, — вів далі хлопець. — Я мушу терміново добитися результатів. Інакше... — він міцно стиснув зуби, — мене, можливо, просто знищать. їй-богу, я охоче викликав би покірнішого де... джина. Мені просто нема часу розшукувати такого.
— Оце вже більше скидається на правду, — відповів я. — А вся ця історія з Америкою — побрехенька, еге ж? Ти просто хотів заздалегідь заручитись моєю вдячністю. І тобі не пощастило — я не повірив. Я знаю твоє справжнє ім’я і маю намір скористатися ним. Якщо в тебе є хоч краплина розуму, ти мене відпустиш — і негайно. Наша розмова скінчена.
Бізон промовисто задер голову й пихато закрутився в бульбашці.
Хлопчина аж підскочив:
— Бартімеусе, зачекай!..
— Ні! Благай скільки хочеш, цей бізон тебе не слухатиме.
— Я й не збирався благати тебе!
Нарешті цей шмаркач вибухнув справжнім гнівом. Лишенько, як він набундючився!
— Слухай мене! — гаркнув він. — Якщо ти мені не допоможеш, я загину! Тобі, щоправда, до цього байдуже...
Бізон здивовано озирнувся через плече:
— Ого, який ти могутній! Читаєш мої думки!
—То, може, тобі не байдуже до іншого? Війна в Америці — це не вигадка. Так, ніяких реєстрів поки що не існує. Та якщо ти не допоможеш мені, я перед смертю потурбуюсь про те, щоб твоє ім’я рекомендували до призову. А там повторюй собі моє справжнє ім’я скільки хочеш — мені вже буде все одно. Тож вибір у тебе один, — він згорнув на грудях руки. — Чи трохи постояти на варті, чи вирушити на війну. Вирішуй сам.
— Справді? — перепитав я.
Хлопець важко дихав, волосся знову затулило йому половину обличчя.
— Так. Якщо зрадиш мене — нарікай на себе.
Бізон обернувся й пильно вирячився на хлопця. Правду кажучи, трохи постояти на варті набагато легше, ніж вирушати на війну: бій — річ непередбачувана. Хоч як дратував мене цей юнак, він завжди видавався мені трохи приємнішим за інших моїх хазяїв. Чи залишився він таким донині — сказати поки не можна. Часу збігло небагато, може, він ще не зовсім зіпсувався... Я розстебнув передню стінку бульбашки й висунувся з неї, впершись у підборіддя ратицею.
— Здається, ти знову виграв, — тихо промовив я. — Вибору в мене, схоже, немає.
Хлопець стенув плечима:
— Еге ж, немає.
— Якщо вже так, — провадив я, — то принаймні розкажи мені про свій клопіт. Як я бачу, ти робиш непогану кар’єру... Яка в тебе посада?