— Якубе!
Очі хлопця розплющились — так раптово, що Кіті мимоволі відсахнулась і вдарилась об край столика. Потім вона знову схилилась над Якубом, хоч і розуміла — він досі непритомний. Його очі зирили просто вперед — вирячені й невидющі. На тлі чорно-сірої шкіри вони здавалися білими й про-зористими, мов два опалові камінці. Кіті спало над думку, що Якуб, напевно, осліп.
Коли прийшли лікарі, які привели з собою пана й пані Гірнек, а за ними вбігла заплакана мати Кіті, вони побачили, як дівча стоїть навколішки біля ліжка, стиснувши Якубову руку й поклавши голову на ковдру. Її ледве змогли відірвати від ліжка й вивести з палати.
***
Удома Кіті, позбавившись від батьківських стривожених розпитувань, піднялася сходами до коридорчика й там довго стояла біля дзеркала, розглядаючи себе, своє звичайне, нітрохи не спотворене обличчя. Вона бачила гладеньку шкіру, густе чорне волосся, брови й вуста, ластовиння на руках, родимку скраю носа. Усе було як завжди — хоч цього не могло, не мало права бути!
***
Машина закону — чи того, що слугувало законом, — поволі зрушила з місця. Якуб досі лежав непритомний на лікарняному ліжку, а з поліції вже зателефонували батькам Кіті й повідомили, що до них завітає слідчий. Батьків це неабияк схвилювало. Кіті стримано, без жодних перебільшень розповіла про все, що знала, а молоденька слідча все це старанно нотувала.
—Сподіваюся, пані, що з цього не вийде нічого прикрого, — мовив батько Кіті, коли розмова скінчилася.
— Нам цього не хотілося б,—додала мати.—Справді.
— Буде проведено розслідування, — відповіла слідча, продовжуючи писати.
— А як ви його знайдете? — поцікавилася Кіті. — Я не знаю його імені, а ім'я тієї його... тварюки... я забула!
— Його можна відшукати за автомобілем. Якщо автомобіль справді так постраждав, то його відвезли до якоїсь майстерні, щоб відремонтувати. Тож ми його знайдемо — і довідаємось правду.
— Я вже розповіла вам правду, — зауважила Кіті.
—Якби тільки не вийшло нічого прикрого,—повторив батько.
— Ми зателефонуємо вам, — пообіцяла слідча й заховала свій записник.
***
Автомобіль «ролс-ройс» моделі «Сільвер Трастер» справді знайшли швидко. Встановили й особу його власника. То був пан Джуліус Теллоу — чарівник, що служив у Міністерстві внутрішніх справ під керівництвом пана Андервуда. Посаду він обіймав не дуже високу проте зв'язки мав непогані й був людиною, досить відомою в місті. Він спокійненько зізнався, що справді напустив Чорну Молотарку на двох дітей, які грались у Вендсвортському парку; ба більше — він заявив, що навіть пишається цим своїм вчинком. Він спокійно їхав собі мимо, коли на нього зненацька напали згадані дві особи. Вони розбили йому — напевно, якимось набоєм — вітрове скло, через що він утратив самовладання, а потім підійшли до нього, погрозливо махаючи довгими дерев’яними кийками. Вочевидь, вони хотіли його пограбувати. Задля самозахисту він завдав їм удару на випередження, не дозволивши на себе напасти. Він вважає, що його власні дії за таких обставин були досить стримані.
— Але ж він бреше! — заперечила Кіті. — По-перше, ми були далеко від дороги. А по-друге, якщо він каже, що діяв задля самозахисту, то як він пояснить те, що нас знайшли аж на мості? Ви його заарештували?
Слідча щиро здивувалася:
— Він чарівник. Не так просто його заарештувати. До того ж усі твої звинувачення він відкидає. Суд Справедливості розглядатиме цю справу наступного місяця. Якщо ти й далі наполягатимеш на своєму, то приходь до суду й сама висувай звинувачення панові Теллоу.
— От і чудово! — відповіла Кіті. — Аби лише дочекатися цього дня!
— Нікуди вона не піде, — заперечив батько. — Вона й так уже наламала дров.
Кіті пирхнула, однак промовчала. Сама думка про суперечку з чарівниками лякала її батьків, і вони аж ніяк не схвалювали доньчиного вторгнення до забороненого парку. Після її щасливого повернення з лікарні батьки ніби більше сердились на неї, ніж на Теллоу, — і це дуже дратувало Кіті.
— Вирішуйте самі, — сказала слідча. — Протоколи до суду я все одно надішлю.
***
Десь із тиждень, чи навіть більше, вістей про Якуба з лікарні майже не надходило. Відвідувати його не дозволялося. Аби розвідати хоч що-небудь, Кіті врешті наважилася — вперше після тієї пригоди в парку — завітати до Гірнеків. Вона йшла знайомою стежкою боязкувато, не знаючи, як її приймуть. Її бентежило почуття власної провини.