Пані Гірнек, одначе, прийняла її досить лагідно. Ба більше, вона міцно пригорнула Кіті до своїх широких грудей. Вона провела її на кухню, де, як раніше, густо й гостро пахтіло харчами. Посеред стола — великої дошки, що лежала на козлах, — стояли миски з недошинкованою городиною; уздовж стіни тягся довгий дубовий мисник, заставлений яскравими мальованими тарелями. По темних стінах висіло різноманітне куховарське начиння. Якубова бабуся сиділа у своєму високому кріслі біля великої закіптюженої печі й вимішувала довгою ложкою суп у каструлі. Все було як завжди, до останньої знайомої тріщини в стелі.
Не було тільки Якуба.
Кіті сіла за стіл і взяла чашку міцного духмяного чаю. Пані Гірнек, скрушно зітхнувши, вмостилася навпроти, й стілець під нею жалібно рипнув. Кілька хвилин—дивовижна річ! — господиня сиділа мовчки. Кіті ж тим часом відчувала, що їй не личить заговорювати першою. Якубова бабуся далі вимішувала гарячий суп.
Аж нарешті пані Гірнек відсьорбнула чаю, ковтнула — і несподівано промовила:
— Він сьогодні опритомнів.
— О! То Якуб...
— Він почувається так, як і слід було сподіватись. Тобто не дуже...
— Еге ж, але... якщо він опритомнів, то все гаразд? Усе буде добре?
Пані Гірнек промовисто скривилася:
— Що ти! То ж була Чорна Молотарка. Його обличчя ніколи не загоїться.
Кіті відчула, як на очі набігають сльози:
— Ніколи?!
— Опіки надто серйозні. Кому й судити, як не тобі! Ти ж сама все це бачила...
— Чому ж... — Кіті спохмурніла. — Тобто... зі мною ж усе гаразд, а мене так само зачепило! Нас обох...
—Тебе?! Тебе не зачепило нітрохи!—пані Гірнек ляснула себе пальцями по щоці й поглянула на Кіті з таким лютим докором, що та замовкла й притулилася спиною до стіни. Позирнувши на дівча вогненними очима василіска, господиня знову заходилася сьорбати чай.
—Я... пробачте, пані Гірнек...
— Не треба. Це ж не ти скалічила мого сина.
— І це вже ніяк не можна виправити? — запитала Кіті. — Тобто... якщо лікарі не можуть нічого вдіяти, то нехай щось зроблять чарівники!
Пані Гірнек хитнула головою:
— Ні. Такі сліди залишаються назавжди. Та й чарівники навряд чи погодяться допомогти нам.
— Вони повинні це зробити! — насупилася Кіті. — Повинні! Те, що зробили ми, вийшло випадково. А те, що зробив він, — умисний злочин! — її душа запалала гнівом. — Він хотів убити нас, пані Гірнек! Суд мусить це зрозуміти! Ми з Якубом розповімо їм про все. Через місяць, на слуханні — адже тоді йому буде вже краще? Ми доведемо, що пан Теллоу бреше, і його запроторять до Thyepa! Тоді вони знайдуть спосіб вилікувати Якубові обличчя! Ось побачите, пані Гірнек!
Навіть у гніві Кіті відчувала, що за дурниці вона каже. Та водночас те, що відповіла їй пані Гірнек, стало для дівчати несподіванкою.
—Якуб не піде до суду, люба. І ти не ходи. Твої батьки цього не хочуть, і вони мають рацію. Це необачно.
—Але ж ми мусимо піти туди! Пояснити!..
Пані Гірнек потяглася через стіл і накрила своєю великою рожевою долонею руку Кіті:
— Як ти гадаєш, що станеться з фірмою «Гірнек і сини», якщо Якуб судитиметься з чарівником? Пан Гірнек за двадцять чотири години втратить усе, що має. Вони зачинять наш заклад. Чи продадуть його Ярославові, або ще комусь із наших конкурентів... До того ж, — вона сумно посміхнулась, — навіщо це робити? Нам нізащо не виграти цієї справи.
Якусь мить Кіті була надто приголомшена, щоб відповісти.
— Але ж мене викликали до суду! — нарешті промовила вона. — І Якуба теж!
Пані Гірнек стенула плечима:
— Такий виклик завжди легко скасувати. Влада воліє, щоб її не турбували такими дрібницями. Двоє дітлахів з простолюду? Навіщо владі марнувати на них свій дорогоцінний час? Послухай моєї поради, люба. Не ходи до суду. Нічого доброго з цього не вийде.
Кіті не піднімала очей від подряпаного стола.
— Але ж це значить, що він... пан Теллоу.. вийде сухим із води! — тихо сказала вона. — Я не можу... це буде несправедливо...
Пані Гірнек раптово встала. Її стілець, рипнувши, посунувся назад.
— Тут не йдеться про справедливість, дівчатко моє, — сказала вона. — Йдеться про здоровий глузд. Будь-що, — вона підхопила однією рукою миску з шаткованою капустою й підійшла до печі, — ще невідомо, чи справді панові Теллоу вдасться вийти сухим із води.
Вона нахилила миску — й капуста з булькотінням посипалася в окріп. Бабуся, що сиділа збоку, кивнула й посміхнулась крізь білу пару, наче той гоблін, досі вимішуючи й вимішуючи суп своїми вузлуватими, кощавими руками.