13
Минули три тижні, і увесь цей час Кіті, поєднуючи впертість із гордощами, успішно відбивала всі спроби зіштовхнути її з обраного шляху. Що дужче батьки залякували чи благали її, то більше Кіті наполягала на своєму: вона твердо вирішила з’явитися в призначений день до суду й потурбуватись про те, щоб справедливість перемогла.
Вісті про Якуба підкріплювали її рішучість. Він досі лежав у лікарні — опритомнілий, але невидющий. Родина Гірнеків сподівалася, що зір поволі вернеться до хлопця. Думка про те, що ці надії можуть не справдитись, змушувала Кіті тремтіти від горя й гніву.
Якби її батьки могли, то неодмінно відхилили б принесену повістку. Проте позивачкою була сама Кіті: щоб закрити справу, потрібен був її підпис, а вона такого підпису нізащо не поставила б. Отож машина закону рушила далі, й призначеного ранку Кіті з’явилася біля головного входу суду рівно пів на дев’яту, в своїй найкращій куртці й штанях. Батьків з нею не було — вони відмовились іти з дочкою до суду.
Під будівлею вирував натовп, що штовхався і пхався ліктями, чекаючи відкриття суду. Серед натовпу снували хлопчаки, які продавали пиріжки та булочки з великих дерев’яних лотків. Кіті міцніше стискала свою торбинку щоразу, як ці хлопчаки пробігали повз неї. Ще вона помітила кількох крамарів — таких самих простолюдинів, як вона, — вбраних у свої найкращі костюми й блідих від хвилювання. Та здебільшого натовп складали заклопотані чарівники в
чудовому вбранні з Пікаділлі чи офіційних мантіях і плащах. Кіті оглядала їхні обличчя, шукаючи пана Теллоу, проте його ніде не було. Довкола натовпу стояли насторожі кремезні чолов’яги з нічної поліції.
Нарешті двері відчинились, пролунав свисток, і натовп рушив усередину.
Відвідувачів зустрічав службовець у червоно-золотій уніформі. Кіті назвала своє ім’я. Службовець зазирнув до списку.
— Зал номер двадцять сім, — сказав він. — Лівими сходами нагору й далі праворуч, четверті двері. Швидше!
Службовець підштовхнув Кіті. Вона пройшла вперед, через високу кам’яну арку, і опинилася в прохолодному мармуровому вестибюлі Суду справедливості. З ніш у стінах байдуже визирали кам’яні погруддя великих діячів минулого; мовчазні люди поспішали туди й сюди. В повітрі було чути серйозність, тишу й виразний запах господарського мила. Кіті піднялася сходами, пройшла людним коридором і відшукала двері залу номер двадцять сім. Поряд стояла дерев’яна лава. На дверях висіло оголошення з наказом відвідувачам сидіти й чекати, поки їх викличуть.
Кіті сіла і стала чекати.
За наступні п’ятнадцять хвилин під дверима помалу скупчилися замислені люди. Вони мовчки сиділи на лаві чи стояли, занурившись у власні думки. То були переважно чарівники: вони порпались у паперах, прикрашених зірочками чи химерними знаками, й намагались уникати будь-чиїх чужих поглядів.
Двері залу відчинилися. Звідти з’явився діловитий молодик у гарненькій зеленій шапочці.
— Кетлін Джонс! — оголосив він. — Чи тут ви, Кетлін Джонс? Ваша черга!
— Так, це я, — серце в Кіті шалено калатало, й зап’ястки аж поколювало зі страху.
— Добре. Чи тут Джуліус Теллоу? Він теж потрібен нам.
У коридорі панувала мовчанка. Пан Теллоу не прийшов.
Молодик скривився:
— Ми не можемо чекати на нього. Немає, то й немає. Панно Джонс, коли ваша ласка...
Він пропустив Кіті до залу й тихенько зачинив за нею двері.
— Ось ваше місце, панно Джонс. Засідання зараз почнеться.
Зал суду виявився невеличкою квадратною кімнаткою, залитою сумним різнобарвним світлом з двох величезних склепінчастих вітражних вікон. На обох вітражах було зображено героїчних лицарів-чарівників. Один, в обладунку, мечем пробивав черево якомусь велетенському демону зі страхітливими пазурами й бугристими зубами. Другий, у шоломі та білій мантії, що більше скидалася на довгу нічну сорочку, проганяв жахливого гобліна, який щезав у чотирикутній чорній дірі, відкритій просто в землі. Інші стіни кімнати було обшито темними дубовими панелями. Стеля так само була дубова, й до того ж різьблена, що мала нагадувати кам’яні церковні склепіння. Увесь зал видавався навдивовижу старомодним. Кіті відчула в душі шанобливість і власну мізерність — на те, напевно, все це й було розраховано.
Вздовж однієї стіни тяглося підвищення, на якому стояли довгий стіл і високе дерев’яне крісло. До краю стола прилягав ще невеличкий столик, за яким троє секретарів у чорному вбранні заклопотано друкували на комп’ютерах і гортали стоси паперів. Юті пройшла вздовж підвищення — туди, куди показав молодик, до самотнього стільця з високим бильцем, чорний силует якого було добре видно на тлі вікон, і сіла. Навпроти вона побачила такий самий стілець.