Поправивши піджак, він несподівано всміхнувся.
— Ну, вирішуйте самі. Я більш нічого не казатиму. Тільки одне: я вам вірю. Всій вашій історії. А передусім — вашій розповіді про Чорну Молотарку. Який дурень отак обмовлятиме себе, насправді нітрохи не постраждавши? От що цікаво! Телефонуйте мені, панно Джонс.
Сказавши це, старий повернувся і хутко подався назад у провулок, стукотячи об бруківку ціпком і не звертаючи жодної уваги на заклики зеленяра, що стояв біля дверей своєї крамнички. Кіті дивилася йому вслід, аж поки він повернув на Стренд і пропав з очей.
* * *
Чекаючи в темній коморі, Кіті пригадувала ті давні події. Яким далеким це все здавалося нині... Яка наївна вона була, вимагаючи справедливості в залі суду! Сама лише згадка про те завдавала їй болю. Вимагати справедливості від чарівників? Смішно й думати. Єдиний можливий спосіб тут — діяти самому. Принаймні тепер вони так і чинять — роблять хоч що-небудь, виявляють свій протест!
Кіті поглянула на годинник. Енн уже досить давно пішла до таємної кімнати. Загалом у День Засновника було викрадено одинадцять магічних артефактів: дев’ять не дуже потужних знарядь і ще два якісь незрозумілі камені. Тепер Енн ховала їх. Надворі задощило дужче; доки вони прямували від крамниці до покинутих стаєнь, усі геть вимокли. Навіть тут, у коморі, не можна було як слід урятуватись від дощу: з глибокої тріщини в тинькованій стелі одна за одною падали краплі. Під тріщиною стояло старезне чорне відро, майже по вінця повне.
— Ходи-но винеси відро, Стенлі, — попросила Юті.
Стенлі тим часом сидів на ящику з вугіллям, згорбившись і поклавши голову на коліна. Він повагався — трохи довше, ніж належало, — тоді зіскочив з ящика, підняв відро, доволік його до ґратів у підлозі, біля стіни, й вилив туди воду.
— Коли вже він полагодить цю руру? — буркнув хлопець, повертаючи відро на місце. Вся робота забрала кілька секунд, однак на підлозі, серед пощерблених цеглин, уже утворилася калюжка.
— Не полагодить. Ми ж хочемо, щоб комора здавалася покинутою, — пояснила Юті. — Як ти не розумієш?
Стенлі пирхнув:
— А мотлох лежить тут даремно. Як на мене, тут йому не місце.
Фред, що стояв біля входу, кивнув. Він крутив у руках викидного ножа.
— Чому нас туди не пускають? — мовив він.
У дальньому кінці тісної комірчини, освітленої однією-єдиною лампочкою, громадилася абияк накидана купа дров. Стіна за цією купою здавалася цілком нерухомою, хоч і трохи ветхою, та всі вони знали, як працює механізм. Треба натиснути сталевий важіль і водночас штовхнути цегляну стінку над дровами. Всі вони чули глухий скрегіт дверей, що відчинялись, і холодний хімічний запах, яким віяло зсередини. Та що там за дверима — вони не знали, бо заходити до таємної кімнати дозволялося тільки Енн, яка очолювала їхню групу. Всі інші завжди сторожували зовні.
Юті потупцяла на місці:
— Використовувати все відразу немає сенсу. Нам треба приберегти це на майбутнє, коли в нас буде більше прибічників.
— Еге ж, коли рак на горі свисне, — відказав Стенлі. Він не повернувся на ящик з вугіллям, а схвильовано походжав туди-сюди. — Правду каже Нік. Простолюд — мов ті воли. Ніколи не розворушиться.
— А скільки там зброї! — замріяно промовив Фред. — Із нею ми зробили б набагато більше... як Март!
— І що ж він зробив? — заперечила Кіті. — Прем’єр-міністр і досі живісінький, а Март на дні Темзи риб годує.
Вона сказала так навмисне, щоб подратувати Стенлі: той був найкращим Мартовим приятелем.
— Просто йому не пощастило! — пронизливим, знервованим голосом відповів Стенлі. — Куля була не дуже потужна, та й квит. Інакше б він прикандичив І Деверо, й половину уряду на додачу.. Де ж це Енн? Чого вона там вовтузиться?
— Не дури сам себе, — з гіркотою наполягала Кіті. — їхній захист надто міцний. Март не мав жодного шансу. Скільки чарівників ми вбили за ці роки? Чотирьох чи п’ятьох, та й тих дрібненьких. Кажу вам: навіть зі зброєю нам потрібна інша, краща стратегія!
— Я перекажу йому твої слова, — пообіцяв Стенлі. — Коли він повернеться.
— Авжеж, гаденя, перекажеш, — убивчим голосом відповіла Кіті. Одначе сама думка про це змусила її здригнутися.
— Їсти хочу, — обізвався Фред. Він натиснув кнопку на ножі й знову блиснув лезом.
Кіті поглянула на нього:
— Ти ж наївся за обідом. Я бачила сама!
— А тепер знову хочу їсти.
— От ненажера!
— Я ж не можу битися голодний.