— Мабуть, так.
Довкола стіною падав дощ. Ми сиділи всередині нього, наче в коконі.
— Бартімеусе, — тихо промовила Квізл. — Тільки між нами... скажи, що ти сам про все це думаєш?
Я крутнув хвостом:
— Не знаю. Та й знати не хочу. Поки що ця тварюка вбивала всіх, хто їй траплявся. Ось тобі моя порада: пильнуй. Тільки-но помітиш щось незвичайне, відразу тікай світ за очі.
—Але ж ми повинні її знищити! Це наше завдання!
— От і зроби це. Тільки тікаючи.
— Як?
— Ну... замани її, скажімо, на велику автотрасу. Звідки мені знати? Просто не кидайся на неї сторч головою, як Зенон.
Спанієлька зітхнула:
— Зенон мені подобався...
— На жаль, його згубило надмірне завзяття.
Квізл не відповіла нічого. Запанувала мовчанка. Шумів лише нескінченний дощ.
— Гаразд, — сказав я нарешті. — Бувай.
— Бувай.
Я зіскочив з постаменту й, задерши хвоста, побіг під дощем через залиту водою вулицю. Одним стрибком я злетів на невисокий мур біля порожньої кав'ярні. А тоді ще кількома стрибками — з муру на ґанок, з ґанку на підвіконня, з підвіконня на карниз — я по-котячому невимушено піднявся нагору, на риштак найближчого, найнижчого даху.
Я хутко озирнувся назад, на площу. Спанієлька самотньою, понурою цяткою скулилася під черевом коня. Потім стіна дощу сховала її від моїх очей, і я помчав дахами вперед.
***
У цій частині Лондона стародавні будинки купчились один до одного — й до того ще нахилялись уперед, мов горбані-пліткарі, — тож дахи вгору майже сходилися. Тому навіть зараз, у дощову погоду, спритному котові неважко було мчати в будь-якому напрямку. Саме це я і робив. Той, кому пощастило б визирнути з-за віконниці, міг би помітити спалах сірої блискавки (та й усе), що перестрибував з димаря на флюгер, струменів шифером і соломою, жодного разу не спіткнувшись.
Щоб перепочити, я зупинився в улоговині між двома крутими дахами і сумно поглянув на небо. На крилах я міг би дістатися до Сого швидше, та в мене був наказ: щільно держатися землі й стежити, чи не з’явиться щось підозріле. Ніхто не знав достеменно, звідки ворог виникає й куди зникає, проте мій хазяїн припускав, що ця істота якось пов’язана з землею. Він мав сумніви, що це джин.
Кіт обтер лапою писок і приготувався до нового стрибка — цього разу довгого: мені належало перескочити через вулицю. Аж тут усе осяяв несподіваний спалах жовтогарячого світла: я чітко побачив сусідні дахи й димарі, й низькі хмари над головою, й навіть краплі нескінченного дощу. А потім знову запанував морок.
Жовтогаряче закляття Спалаху правило в нас за сигнал небезпеки. І джерело його було поряд, у мене за спиною.
Квізл!
Вона щось вистежила — чи це "щось" вистежило її.
Зараз було не до правил. Я обернувся — і вмить змінив подобу. В небо поспіхом пурхнув орел з чорним чубчиком і золотавими кінчиками крил.
Я перебрався лише за два квартали від місця, де тілистий вершник стеріг перехрестя семи вулиць. Навіть якщо Квізл і рушила в обхід, то вона не відійшла далеко. Повернення забере не більше ніж десять секунд. Нічого. Встигну.
І саме через десять секунд я почув її крик.
16
Орел ринув з нічного неба назустріч гострим іклам бурі. Над дахами, до безлюдного перехрестя, і вниз, до статуї. Я сів на край постаменту, де злива заливала камінь. Усе було таке саме, як дві хвилини тому. Тільки спанієлька зникла.
— Квізл!
Ані звуку у відповідь. Чути лише виття вітру.
За хвилину я вже сидів на капелюсі вершника і оглядав сім вулиць на всіх сімох рівнях. Спанієльки не було видно піде. Так само не було ні джинів, ні бісів, ні відьом, ні інших магічних істот. Вулиці обезлюдніли. Я був цілком самотній.
У полоні сумнівів я повернувся на постамент і уважно оглянув його. Мені здалося, що на камені — приблизно там, де ми сиділи, — видно маленьку чорну цятку. Та визначити, чи була вона там раніше, я ніяк не міг.
Зненацька я відчув себе геть беззахисним. Хоч куди я обертався, моя спина залишалася відкритою для чогось, що невидимо підкрадалося крізь дощ. Я хутко злетів і закружляв довкола статуї. У вухах відлунював гуркіт зливи. Я піднявся над дахами, ставши недосяжним для всього, що могло вештатись вулицями.
І тоді я почув, як щось тріщить. Не тихо й слабко, як пляшка, розбита об чиюсь лисину. Ні, це скидалося на те, ніби здоровенного лісового дуба викорчували й недбало кинули геть, чи на те, ніби хтось велетенський розлючено відіпхнув з дороги цілу будівлю. Коротше кажучи, звучало це не дуже приємно.