За дві хвилини навіть утуку зрозумів би, що такого міцного суперника найлегше обійти збоку і рушати собі далі. Та мій бешкетник далі працював над статуєю, наче цуценя, що намагається розгризти слонову кістку. Отож, вочевидь, мій супротивник (приємна думка!) дурний, як пень. Чи, може (менш приємна думка), він просто надміру пихатий — і хоче завдати якнайбільшого збитку.
Будь-що, зараз він був украй заклопотаний. І це дозволяло мені ближче поглянути на те, з чим я мав боротися.
Мінотавр без жодного звуку прокрався темним залом до високого, поки що цілого саркофага. І визирнув з-за нього в бік статуї Рамзеса. Визирнув — і стурбовано насупився.
Здебільшого джини мають чудовий нічний зір. Це одна з численних наших переваг над людьми. Поняття темряви для нас — нісенітниця, навіть на першому рівні, що його здатні бачити й люди. Однак тепер, хоч я зі швидкістю думки проглядав усі рівні, з першого до сьомого, я виявив, що не можу пронизати глибокої темряви біля підніжжя статуї. Темна пляма то роздувалася, то стискалася, зостаючись так само непроникною на всіх рівнях. Те, що змушувало Рамзеса здригатися, перебувало в цілковитій пітьмі, і розгледіти його я не міг.
Але все ж таки я міг приблизно визначити, де вона. А оскільки лиходій робив мені ласку, залишаючись на тім самім місці, надходив час для несподіваної атаки. Я озирнувся, шукаючи хорошого знаряддя. Поблизу, в скляній скрині, лежав якийсь чорний камінь неправильної форми: невеличкий для того, щоб його підняти, та достатньо здоровий для того, щоб розчерепити довбешку афритові. Один бік каменя був плаский, із якимось написом, проте читати його я не мав часу. Напевно, правила для відвідувачів — двома чи трьома мовами. Нічого цінного.
Мінотавр обережно й тихо підняв скляну скриню, якою було накрито камінь, і поставив її на підлогу — так само без жодного звуку. Потім озирнувся — чорна пляма досі загрозливо ворушилася біля Рамзесових ніг, однак статуя стояла нерухомо. От і гаразд.
Мінотавр обернувся, нахилився — і ось уже камінь опинився в його міцних руках. Я позадкував, шукаючи зручнішого місця. Мені впав в око якийсь невеликий фараончик. Обличчя його я не розпізнав — напевно, з маловідомих. Навіть сама його статуя здавалась якоюсь зніченою. Проте сидів він на високому різьбленому троні, що стояв на постаменті, й коліна його видавалися досить широкими, щоб мінотаврові було де стати.
Досі тримаючи камінь, я заскочив спершу на постамент, тоді на трон, і нарешті — фараонові на коліна. Я визирнув з-за плеча статуї — чудово: тепер я перебував саме на такій відстані, щоб улучити каменем у чорну пляму, й до того ж досить високо. Я напружив свої бичачі ноги, замахнувся, пирхнув на щастя і пожбурив камінь під кутом угору, наче з військової катапульти.
На секунду, чи на дві, його поверхня з написом блиснула в світлі, що падало з вікон, а потім камінь опустився вниз, точнісінько перед Рамзесовим обличчям, у середину чорної хмари.
Хрясь! Камінь тріснув об камінь, скеля об скелю. З хмари на всі боки полетіли дрібні чорні уламки, відскакуючи від стін і розбиваючи скляні вітрини.
Гаразд. Кудись я все-таки влучив, і до того ж міцно.
Чорна хмара закипіла, наче в раптовому гніві. Завіса на мить відсунулась. Я встиг розгледіти в її глибині щось моторошне й величезне, що вимахувало здоровенною рукою в несамовитій люті. Потім хмара знову зімкнулась і поповзла вбік, огортаючи підніжжя найближчих статуй, ніби силкуючись дістати ворога навпомацки.
А хоробрий мінотавр тим часом намагався зробитись як-найнепомітнішим. Я скулився на фараонових колінах і підглядав крізь щілинку в мармурі. Навіть мої роги трохи поникли, щоб їх ніхто не помітив. Я побачив, як темна хмара рушила вперед: те, що перебувало в її середині, подалося шукати ворога. Облишивши статую Рамзеса, воно полізло далі, огортаючи по черзі сусідні скульптури. Я чув рівномірні глухі удари — кроки невидимих ніг.