Молодик пирхнув:
— Оці самісінькі? Які Ґледстон розваляв за п’ять хвилин? А мури Єрихону—це, часом, не твоя робота?
— Його, — втрутилась Квізл. — Одна з перших. Він воліє про це мовчати, та...
— Послухай-но, Квізл!..
Африт провів пальцем по лезу коси:
— Попереджаю востаннє, джине. Забирайся геть. Мене ти не подужаєш.
Я стенув плечима, корячись своїй долі:
— Зараз побачимо!
І справді побачили. Й переконалися, що африт мав рацію, — до того ж відразу. Перші чотири мої Вибухи він відбив помахом коси. П’ятий, особливо потужний, полетів назад у мій бік. Мене скинуло зі сходів, і я покотився з пагорба вниз, розсипаючи свою сутність.
Зупинившись, я спробував підвестись, та знову впав від нестерпного болю. Моя рана була надто велика — я ніяк не міг оговтатись.
А вгорі, на стежці, біси вже накинулись на почет. Повз мене промчали Квізл із кремезним джином, що вчепились одне одному в горлянки.
Африт недбало подався до мене. Ось він підморгнув, замахнувся срібною косою...
Та цієї миті втрутився мій хазяїн.
Я б не сказав, що він був добрим хазяїном, — він, скажімо, надто вже часто вдавався до Розжарених Голок, — та цей останній його вчинок був, як на мене, найкращим, що він зробив за все своє життя.
Довкола нього метушилися біси. Вони ширяли в нього над головою, гасали між ногами — тяглися до цісаря. Хазяїн, люто скрикнувши, дістав з кишені Вибуховий жезл — одну з отих новеньких штучок, виготовлених алхіміками із Золотої вулиці у відповідь на британську загрозу. Ці жезли робилися нашвидкуруч, вибухали раніше, ніж треба, чи й зовсім не вибухали. Будь-що найрозумніше було просто жбурнути їх кудись у бік ворога. Та мій хазяїн був типовий чарівник. Він не звик сам брати участь у битвах. Команду він вигукнув, а далі завагався: тримав жезл над головою й тицяв ним у юрму бісів, ніби ніяк не міг вибрати з-поміж них когось одного.
Отож і провагався він довше, ніж треба.
Вибухом змело половину сходів. Біси, почет і сам цісар розлетілись, мов пушинки з кульбаби. А мій хазяїн узагалі зник без сліду.
Цієї ж миті закляття, що тримало мене, розвіялось і щезло.
Африт махнув своєю косою саме там, де тільки-но була моя голова. Лезо встромилось у землю.
***
Отак, через багато століть, обірвалися пута, що припинали мене до Праги. Слід одначе сказати, що коли моя сутність легко розліталася на всі боки — і мені було видно, як палає місто, марширують війська, плачуть діти й виють біси, як помирає одна імперія і народжується в крові наступна, — я не відчував великої радості.
Я відчував, що все повернеться тільки на гірше.
Частина перша
1
Лондон! Велика квітуча столиця, що існує вже дві тисячі років! Під рукою чарівників вона прагла стати центром світу. І певною мірою їй це вдалося, принаймні зовні. Розжирівши на завойованих імперією багатствах, вона стала величезною й незграбною.
Місто тяглося на кілька миль обабіч Темзи: просякла кіптявою кора будинків, розцяцькована палацами, вежами, храмами й ринками. По всіх своїх куточках, за будь-якої пори, воно аж кишіло людом. Вулиці були повні туристів, робітників та інших людей, що поспішали у власних справах, а в повітрі тим часом купчились невидимі біси, що поспішали у справах своїх хазяїв.
На галасливих пристанях, що простягнися до сірих вод Темзи, натовпи вояків та урядовців чекали своєї черги вирушити навколо світу. У затінку британських кораблів, окутих залізом, річкою мчали різнобарвні торговельні судна всіх розмірів та зразків — швидкі європейські караки, арабські доу з гострими вітрилами, кирпаті китайські джонки, дженджуристі американські кліпери зі стрункими щоглами. Довкола них юрмилися човники лондонських лоцманів: ті гучно сварилися, чия зараз черга вести судно до причалу.
Столичним життям керували два серця. На сході — Сіті, де збиралися торговці з далеких земель, щоб обмінятися своїм крамом; на заході — там, де річка несподівано повертала, — розтягався на цілу милю Вестмінстер, де чарівники невпинно працювали над розширенням і захистом території Британської імперії.
Хлопчина побував у справах у центрі Лондона й тепер пішки повертався до Вестмінстера. Йшов він неквапом: навіть цієї ранкової години сонце вже добряче припікало, і хлопець відчував, як його комірець помалу просякає потом. Легенький вітерець торсав поли довгого чорного пальта, граючи ними за спиною в хлопця. Того тішило, яке похмуре й мальовниче враження справляє це збоку: юнак не раз ловив на собі погляди перехожих. Коли ж вітер був справді сильний, поли пальта майоріли горизонтально — паралельно землі, а це видавалося вже не таким величним.