— Так, мадам.
— А цей ваш джин, здається, може стати нам у пригоді... — чарівниця пильно поглянула на пантеру, що обернулася до них спиною, заклопотано вмиваючись і старанно пускаючи повз вуха всю їхню розмову.
Натаніель трохи скривився:
— Сподіваюсь, ви не проти...
— Він вижив у боротьбі з ґолемом, а це більше, ніж досі вдавалося будь-кому. Візьміть його з собою.
Натаніель із хвилину помовчав.
— Пробачте, мадам... Я не дуже зрозумів вас. Куди ви мене посилаєте?
Джесіка Вайтвел підвелася, збираючись іти:
— А ви як гадаєте? На історичну батьківщину всіх ґолемів. До єдиного місця, де могли зберегтися перекази про них. Я хочу, щоб ви поїхали до Праги.
18
Кіті нечасто звертала увагу на щось, крім справ своєї організації. Та наступного дня після того, як злива нарешті вщухла, дівчина вирішила поїхати в гості до батьків.
Цього вечора, на терміновій нараді, Спротив мав дізнатися про найбільшу справу, до якої вони будь-коли вдавалися, щодо якої плекали такі великі надії. Подробиць іще ніхто не знав, та в крамничці вже панував настрій майже болісного передчуття. Кіті ходила сама не своя від переживань і невідомості. Їй не сиділося на місці. Тому вона пішла з роботи якнайраніше, купила в квіткаря невеличкий букетик і втислася до переповненого автобуса, що прямував до Белгема.
їхня вуличка була так само тиха, як і завжди, а будиночок — так само ошатний і чистенький. Кіті гучно постукала, водночас намацуючи в торбинці ключі й ледве тримаючи букетик між плечем і підборіддям. Ключів вона так і не встигла відшукати: за склом майнула тінь, і мати відчинила двері, боязкувато визирнувши надвір. Її очі радо спалахнули.
— Кетлін! Як чудово! Заходь, люба донечко!
— Привіт, матусю. Це тобі.
Привітання змінилися незграбними цілунками та обіймами, що чергувалися, упереміш з розгляданням квітів. Кіті тим часом намагалася протиснутись до передпокою, та це ніяк їй не вдавалось. Нарешті двері якось зачинили, й Кіті пройшла до знайомої кухні, де на плиті кипіла картопля, а батько сидів біля стола і глянцював черевики. Він підхопився — зі щіткою й черевиком у руках, — підставив доньці щоку для цілунку й показав на вільний стілець.
— У нас сьогодні м’ясо з картоплею! — оголосила мати. — За п’ять хвилин буде обід.
— Смакота! Привіт, татусю.
— Ну.. — батько трохи поміркував, тоді поклав щітку на стіл, поставив поряд черевика й широко всміхнувся до Кіті. — Як тобі живеться серед пензлів та фарб?
— Непогано. Нуднувато, та я вже потроху звикла.
— А пан Пенніфізер?
— Старий уже. Нездужає, ледве ходить.
— Отакої! А ваша торгівля? Чарівники до вас заходять? Вони ж багато малюють!
— Чарівники? Не дуже.
— Отут би тобі й працювати, доню! Тут грошей кури не клюють!
— Еге ж, татусю. Ми зараз саме чарівниками й займаємось. А як твоя робота?
— Нівроку, доню. До Великодня добре поторгував.
— Так відтоді ж кілька місяців минуло, татусю!
— Еге ж, потихеньку перебиваюся. Може, наллєш нам чаю, Іріс?
— Тільки по обіді! — мати похапцем ставила на стіл ще одну тарілку для Кіті, ніби донька була бозна-якою поважною гостею. — До речі, Кіті! Може, повернешся жити до нас? Недалеко від твоєї роботи, та й дешевше обійдеться!
— За помешкання з мене беруть небагато, матусю.
—А харчі? Ти на них, мабуть, купу грошей викидаєш, а ми б готували й на тебе! Це ж такі витрати!
— Умгу.. — Кіті взяла виделку й постукала нею по столу. — Як там пані Гірнек? — запитала вона. — А Якуб? Ти давно його бачила востаннє?
Мати натягла великі кухонні рукавиці й полізла до печі. Звідти пашіло розжареним повітрям, що міцно пахтіло м’ясом з приправою. Голос матері дивно відлунював у печі.
— В Ярміли ніби все гаразд, — відповіла вона. — Якуб працює на свого батька — ти ж знаєш. Я його не бачила. Він до гостей не виходить. Альфреде, подай-но мені підставочку, ця каструля така гаряча!.. Отак. І злий картоплю... Ти б завітала до Якуба, любонько. Він, бідолаха, так зрадіє тобі. Шкода, що ти так рідко заходиш до нього.
Кіті насупилася:
— Раніше ти говорила по-іншому, матусю...
— То ж було давно. Teпep ти стала спокійніша. До речі, бабуся померла, Ярміла казала мені...
— Невже? Коли?
— Десь минулого місяця. І не дивись так на мене — якби ти заходила частіше, то й новини б дізнавалася вчасно. Бери, накладай собі, Альфреде! А то прохолоне!