Картопля надто розварилася, зате м’ясо вийшло дуже смачне. Кіті жадібно їла і, на радість матері, поклала собі ще, перш ніж батьки впоралися з першою порцією. Далі мати заходилася розповідати про людей, яких Кіті чи не пам’ятала, чи взагалі ніколи не зустрічала, а донька тим часом сиділа мовчки, намацуючи в кишені штанів маленький, гладенький і важкий предмет, і думала про своє.
***
доведеться продавати будинок; 3) тільки такій самовпевненій нахабі, як вона, могло спасти на думку позиватися з чарівником; 4) про це їй торочили всі; 4а) про це їй торочили вони; 5) не треба було цього робити; 6) а вона, дурепа, не послухалась; 7) що ж їм тепер робити?!
Розмова завершилася так, як і слід було чекати: мати плакала, батько лаявся, а Кіті помчала до своєї кімнати й грюкнула дверима. Тільки там, сидячи на ліжку й вирячившись гарячими від невилитих сліз очима на протилежну стінку, вона пригадала старого пана Пенніфізера і його химерну пропозицію допомогти. Поки тривала її суперечка з батьками, ця пропозиція геть вилетіла з її голови — й тепер, за думками, повними смутку та відчаю, здавалася цілком неймовірною. Отож Кіті вирішила якнайшвидше забути про неї.
Через кілька годин мати принесла їй чашку чаю — на знак примирення — й виявила, що двері міцно замкнено зсередини ніжкою стільця. Двері були тонкі, й донька чудово почула її голос:
— Я забула дещо сказати тобі, Кетлін. Твого приятеля Якуба виписали з лікарні. Його привезли додому цього ранку.
— Невже? Чому ж ти не сказала відразу?
За дверима загримотів стілець. У щілині з’явилося розчер-воніле обличчя під гривою розпатланого волосся.
— Я повинна піти до нього!
— Думаю, що це не вийде. Лікарі кажуть...
Та Кіті вже мчала сходами вниз.
Коли вона увійшла, Якуб кволо усміхнувся:
— Кіті! Хутко ж ти...
Дівча, тремтячи, підійшло до ліжка й торкнуло його за руку:
— Як... як ти дізнався, що це я?
— А хто ж іще тупотить сходами, наче скажений слон? Тільки ти. У тебе все гаразд?
Кіті глянула на свої чисті рожеві долоні:
—Так, усе гаразд.
— Еге ж, я чув... — він спробував ще раз усміхнутись, та це йому не дуже вдалося. — Тобі пощастило... Я радий.
—Дякую. Як ти почуваєшся?
— Змореним. Хворим. Наче шкварка. Якщо ворухнешся, шкіра болить. І чухається. Та мені казали, що все це загоїться. І очам теж буде краще.
Кіті полегшало на душі:
— Ой, як чудово! А коли?..
— Коли-небудь. Я не знаю... — він зненацька став втомленим і роздратованим. — Забудьмо про це! Розкажи краще про себе. Я чув, що ти була в суді...
Кіті розповіла йому про все, крім зустрічі з паном Пенніфізером. Якуб сидів у ліжку випроставшись, і його смалене обличчя супилося. Коли вона закінчила, хлопець зітхнув:
— Яка ж ти все-таки дурепа, Кіті!
— Ну, дякую!..
Вона взяла з вазочки кілька виноградин і запхала їх собі до рота.
— Казала ж тобі моя матуся! Пам’ятаєш...
— Еге ж! І твоя, й моя! Вони такі розумні, а я така дурепа! — Кіті виплюнула кісточки в долоню й викинула їх у відро, що стояло біля ліжка.
— Повір мені, я дуже вдячний тобі за те, що ти намагалася зробити. І мені шкода, що тепер ти страждаєш через мене.
—Дурниці! Знайдемо ми ці гроші...
— Всі знають, що в суді справедливості не доб’єшся. Там важить не те, що ти зробив, а хто ти такий і з ким водишся.
— Гаразд! Годі вже про це!
Кіті була не в тому настрої, щоб вислуховувати повчання.
— Годі, то й годі, — Якуб усміхнувся трохи ширше, ніж дотепер. — Я навіть крізь пов’язки бачу, як ти спохмурніла!
Вони посиділи мовчки. Нарешті Якуб мовив:
— Тільки не думай, що Теллоу це так просто минеться.
Він почухав щоку.
— Припини чухатися!.. Що ти маєш на увазі?
— Не можу терпіти!.. Я маю на увазі, що справедливості можна добитись не тільки в суді.
— А як іще?
— Ой! Усе даремно: доведеться сісти на руки. Посунься ближче, щоб ніхто не підслухав... Отак. Теллоу — чарівник і думає, що все йому минеться. Він про мене швидко забуде — а може, вже забув. І не має жодної гадки про те, що я пов’язаний з Гірнеками.
— З фірмою твого тата?
— А з чиєю ж іще? Звичайно, з татовою! Теллоу це дорого коштуватиме. Він, як і інші чарівники, віддає нам оправляти свої магічні книжки. Мені про це розповів Карел — він перевірив за нашими рахунками. Теллоу надсилає нам замовлення раз на два роки. Йому до вподоби крокодилова шкіра бурякового кольору — до інших його злочинів ми можемо додати ще й несмак... Поки що ми маємо час зачекати. Рано чи пізно він надішле до нашої палітурні книжку.. Ой, не можу! Мушу хоч трохи почухатися!