— Не треба, Якубе! Краще з’їж виноградинку!
— Це не допоможе. Я прокидаюсь ночами й чухаюсь. Мама бинтує мені руки, щоб я не чухався... Ой, я зараз помру! Скажи мамі, нехай принесе мазь!
— Краще я піду..
— Зачекай-но! Про що це я? Так-так: наступного разу ми не тільки оправимо Теллоу книжку, а й змінимо дещо іще.
Кіті зморщила лоба:
— Що саме? Закляття?
Якуб понуро всміхнувся:
— Можна поміняти місцями сторінки, виправити слово чи кому, змінити схему.. Головне — знати, що ти робиш. Насправді це цілком можливо — дехто з татових знайомих чудово на цьому розуміється. Ми переробимо кілька найважливіших заклять, а тоді... побачимо.
— А він не помітить?
— Ні, він просто вимовить закляття, накреслить пентакль, чи що там треба, й тоді... Хтозна? З чарівниками, які неправильно читають закляття, трапляються прикрі речі. Татo завжди каже: магія — наука точна, — Якуб упав на подушки. — Нехай минуть літа, перш ніж Теллоу потрапить до пастки, — що з того? Мені будь-що нема куди поспішати. Я буду такою потворою принаймні ще років з п’ять... Можна й зачекати, — він зненацька відвернувся. — Гаразд, поклич маму. І не кажи їй того, що чула від мене.
***
Кіті знайшла пані Гірнек на кухні, де та розтирала в ступці химерне місиво — біле й масне, перемішане з темно-зеленими духмяними травами. Коли Кіті переказала їй Якубове прохання, вона втомлено кивнула.
— Ледве встигла приготувати, — мовила вона, хутко накривши ступку й беручи з полиці чисту пов’язку. — Я тебе не проводжатиму, гаразд? — і побігла з кімнати.
Кіті попленталася до передпокою, та щойно зробила два кроки, як її зупинив тихенький короткий свист. Дівча озирнулося: стара Якубова бабуся сиділа на звичному місці, в кріслі біля грубки, й на її кощавих колінах стояла велика миска з гороховим струччям. Блискучі чорні очиці старої пильно зирили на Кіті, численні зморшки на обличчі ворушилися — бабуся всміхалась. Кіті непевно всміхнулась у відповідь. Стара підняла висохлу руку й двічі зігнула вузлуватого пальця, манячи дівча до себе. В Кіті тьохнуло серце. Вона підійшла до бабусі. Скільки разів вона бувала в цім домі, та їй досі не випадало перекинутися зі старою жодним словом — навіть не чути було, щоб та коли-небудь розмовляла. Кіті огорнув дурний, незрозумілий страх. Що їй казати — вона ж не говорить по-чеськи? Чого від неї хоче ця відьма? Кіті раптом відчула себе наче в казці, де дівчинка заблукала й потрапила на кухню до людожерки. Вона...
— Ось, тримай, — сказала Якубова бабуся з чіткою, твердою лондонською вимовою. — Це тобі. — І, не відводячи очей від обличчя Кіті, заходилася порпатись у складках своєї широкої спідниці. — Бережи її... Куди ж вона, клята, пропала? Ага, ось! Тримай!
Вона простягла Кіті міцно стиснутий кулак. Дівчинка підставила долоню й спершу відчула, що туди лягло щось важке й холодне, а тоді вже побачила, що то таке. То була металева підвіска, схожа на краплинку. З гострого її кінця видніла маленька петелька для ланцюжка. Кіті не знала, що й сказати.
— Дякую, — мовила нарешті вона. — Така гарна річ...
— Угму, — відповіла Якубова бабуся. — Срібна. Так буде певніше, дівчатко моє.
— Але ж вона... мабуть, дуже цінна... Я навіть не знаю, чи можу..
— Бери й носи її, — кощаві руки стиснули Кіті долоню, стуливши її в кулак. — Хтозна... Гаразд, іди собі, бо мені треба вилущити ще сотню стручків. А може, й сто два — по одному за кожен рік, еге? Отож. Не заважай мені. Йди собі!
***
Наступні кілька днів Кіті з батьками міркували, що ж їм робити, та результат цих роздумів щоразу був однаковий: навіть якщо зібрати всі родинні заощадження, на сплату штрафу не вистачить кількох сотень фунтів. Будь-що доведеться продавати будинок, а далі—хтозна, що буде...
Залишалась єдина надія — на пана Пенніфізера.
«Якщо схочете — зателефонуйте. Десь за тиждень». Кіті не розповідала про нього ні батькам, ні будь-кому іншому, та ці слова добре закарбувалися в її пам’яті. Він обіцяв їй допомогти, й вона, власне, не заперечувала. От тільки з якої причини? Навряд чи просто з доброго серця...
Та якщо вона нічого не вдіє, її батьки перетворяться на безхатьків!
У телефонній книжці прізвище Т. Е. Пенніфізера справді знайшлося: то був «постачальник товарів для митців», що мешкав у Саутворку, з тим самим телефонним номером, що на візитній картці. Отож цей пан Пенніфізер, здається, існував насправді.
Але чого йому треба? Частина душі Кіті благала її не зв’язуватися з ним; інша частина наполягала, що їй однаково нема чого втрачати. Якщо не сплатити штраф найближчим часом, її заарештують і запроторять до в’язниці, а пропозиція пана Пенніфізера — єдина соломинка, за яку вона може вхопитися.