19
За мить тварюка впритул наблизилася до Кіті. Тоненькі ріжки блищали, зубаста паща була широко роззявлена. Металево-чорні крильця хльоскали дівчину по обличчю, чіпкі рученята тяглися до очей. Кіті відчула, як гарячий подих пече їй шкіру; вуха позакладало від пронизливого вереску. Кіті скрикнула й почала шалено відбиватися кулаками...
Тварюка з гучним тріскотом лопнула і розлетілася дощем холодних чорних бризок, залишивши по собі тяжкий гіркий запах.
Кіті притулилася до найближчої стіни, тяжко дихаючи й шалено озираючись на всі боки. Сумніву не було — тварюка зникла, й три постаті в масках пропали так само. Провулок був порожній — довкола ані душі.
Кіті кинулася навтьоки. Вона вилетіла на залюднену вулицю й помчала далі, пробираючись крізь натовп угору схилом, що вів до Сімох Циферблатів.
Сім вулиць сходилися сюди, до круглої брукованої площі, оточеної зусібіч ветхими середньовічними будівлями з чорними дерев’яними балками й кольоровим тиньком. Посередині площі стояла кінна статуя якогось воєначальника, під якою сидів і грівся на сонечку люд. Навпроти вершника стояла інша статуя — Ґледстон у подобі Законодавця. Він був у довгій мантії й тримав в одній руці сувій, а другу простер уперед, ніби звертаючись до багатолюдного натовпу. Хтось — чи сп’яну, чи з уродженої схильності до анархізму — надяг йому на голову яскраво-червоний дорожній конус, що перетворило Законодавця на кумедного казкового чаклуна. Поліція ще не помітила цього неподобства.
Прямісінько за Ґледстоновою спиною містилася «Кав’ярня друїдів» — улюблене місце для молоді, якій хотілося випити кави. Стіни першого поверху було знесено: замість них поставили кам’яні стовпи, обвиті виноградними лозами. Ряди столиків, застелених білими скатертинами, огинали стовпи і, на французький кшталт, вилізали на бруківку. Всі столики до одного були зайняті; між ними метушилися офіціанти в синіх лівреях.
Кіті зупинилася біля статуї вершника, щоб перепочити. Вона оглянула столики. Третя година... Де ж він? Ось! У затінку стовпа вона ледве помітила блискучу лисину з півмісяцем сивого волосся.
Коли Кіті підійшла до пана Пенніфізера, він саме сьорбав каву з молоком. Його ціпок лежав упоперек столика. Побачивши Кіті, він розцвів усмішкою й показав їй на стілець.
— Панно Джонс! Як ви вчасно прийшли! Сідайте, будь ласка. Чого ви хочете? Кави? Чаю? Булочку з корицею? Булочки тут просто чудові!
Кіті розгублено пригладила волосся:
— Чаю... І шоколаду. Мені потрібен шоколад.
Пан Пенніфізер ляснув пальцями. З’явився офіціант.
— Чайничок чаю і один еклер. Великий еклер. А що з вами трапилося, панно Джонс? Ви ніби трохи захекані. Ви бігли? Чи я помиляюся?
Його очі весело блиснули, а усмішка розцвіла ще дужче. Кіті сердито посунулася вперед.
— Тут немає нічого смішного! — просичала вона, позирнувши на сусідні столики. — На мене щойно напали! До речі, саме тоді, коли я поспішала до вас!—промовисто додала вона.
Однак веселого настрою в пана Пенніфізера нітрохи не поменшало.
—Та невже? Справді? Це серйозна річ! Ви повинні розповісти мені... О, нарешті! Ось і ваш чай. Так швидко! А який чудовий еклер! Попоїжте трохи, а тоді розкажіть мені все.
— У провулку на мене напали троє. Вони щось кинули — мабуть, якусь посудину, — і з’явився демон. Він накинувся на мене й хотів мене вбити, а я... Пане Пенніфізере, ви сприймаєте це всерйоз, чи мені краще просто піти?
Усмішка старого почала вже дратувати Кіті. Проте по останніх її словах він споважнів.
— Пробачте, панно Джонс. Це справді серйозна річ. Хай там як, але ви зуміли врятуватись. Як це вдалося вам?
— Не знаю. Я відбивалася... била руками цю тварюку, коли вона хотіла вчепитись мені в обличчя, — але більш нічого не робила. Вона просто лопнула, наче повітряна кулька. І оті троє теж пропали.
Кіті ковтнула чаю. Пан Пенніфізер мовчки, спокійно оглядав її. Обличчя його залишалося поважним, та очі аж променіли задоволенням.
— Це все отой чарівник, Теллоу! — провадила Кіті. — Я знаю, що це він! Хоче помститись мені за те, що я казала на суді. Цей демон пропав, але він пришле наступного. Я не знаю, що мені...
— З'їжте хоч шматочок еклера, — наполягав пан Пенніфізер. — Це перше, що вам варто зробити. А потім, коли ви заспокоїтесь, я дещо скажу вам.
Кіті за чотири ковтки впоралася з еклером, запила його як слід чаєм — і трохи заспокоїлася. А тоді озирнулася. З її місця було добре видно більшу частину відвідувачів кав’ярні. Тут сиділи туристи, заглиблені в свої яскраві мали й путівники: молодь, радше за все — студенти, та ще кілька родин на відпочинку. Здавалося, що новий напад тут їй не загрожував.