— Годі! Крамниця зачиняється! Вже пізно. Вас, напевно, чекають удома, панно Джонс.
для виправлення судових помилок. Вони з подивом спостерігали, як Кіті поволі зраджує свої давні звички: тривали літні канікули, а вона дедалі більше часу проводила в Саутворку, зі своїми новими друзями. Батька, до речі, це неабияк тішило.
— Отак буде краще, — сказав він. — А з отим Гірнековим хлопчиськом не водися. Тільки й знатимеш із ним, що клопіт.
Проте Кіті відвідувала Якуба й надалі, тільки тепер ці візити були здебільшого короткі й сумні. Сили до хлопця верталися поволі; його мати постійно сиділи біля синового ліжка й відсилала Кіті геть, тільки-но помічала в Якуба хоч найменші ознаки втоми. Отож розповісти йому про пана Пенніфізера дівчаті ніяк не щастило; до того ж і сам хлопчина тільки й переймався, що своїм спотвореним, зраненим обличчям. Він перетворився на справжнього відлюдька. Кіті здавалося, що він трохи заздрить її здоров'ю. Отож вона дедалі рідше бувала в Гірнеків, а за кілька місяців і зовсім перестала заходити.
Фред або Ева писали на стінах антиурядові гасла чи шукали артефакти по домах і автомобілях чарівників. Вона стояла тоді в якомусь затінку, крутячи пальцями срібну підвіску в кишені, готова свиснути за найменшої ознаки небезпеки. Згодом вона почала вирушати з Ґледіс і Стенлі — вистежувати чарівників за аурами речей, які ті носили з собою. Кіті запам’ятовувала їхні адреси для майбутніх нападів.
Вряди-годи їй випадало бачити, як Фред або Мартін ішли проти ночі з крамниці у справах уже іншого роду. Вони тоді вдягалися в чорне, мастили обличчя сажею, а під пахвою тримали невеличкі важкі торбинки. Куди й навіщо вони йдуть — ніхто не казав, та наступного ранку в газетах незмінно з’являлись повідомлення про зухвалі напади на державну власність. Кіті залишалося тільки робити висновки.
Поволі Кіті, завдяки своїй рішучості й кмітливості, почала відігравати в товаристві помітнішу роль. Пан Пенніфізер зазвичай виряджав своїх друзів «у справах» невеличкими групами, де кожен мав свій власний обов’язок. Через кілька місяців він призначив Кіті головою однієї такої групи, до якої входили Фред, Стенлі та Ева. Фредова вперта жорстокість і Евина нестримна щирість частенько заважали їм працювати вкупі, одначе Кіті вдалося так міцно дисциплінувати їх, що вони раз по раз поверталися з вилазок із цінною здобиччю. їм, зокрема, пощастило роздобути дві великі блакитні кулі — пан Пенніфізер сказав, що це кулі з елемента-лями, дуже рідкісні й потужні речі.
Врешті час, змарнований поза товариством, почав здаватися Кіті вкрай нудним. Дедалі дужче вона зневажала й своїх недоумкуватих батьків, і ту пропаганду, якою її годували в школі. А нічні вилазки, в яких їй доводилося брати участь, навпаки — попри великий ризик — захоплювали її. Якось увечері один чарівник побачив Кіті й Стенлі, що саме вибиралися з вікна його кабінету з магічною скринькою в руках. Він викликав біса в подобі горностая, що рушив за ними навздогін, вивергаючи з рота полум’я. Ева, яка сторожувала внизу на вулиці, кинула в тварюку склянку з мулером. Це відвернуло демонову увагу й дозволило їм утекти. Іншим разом у садку чарівника на Тімоті напав демон-вартовий: підкрався ззаду й схопив хлопця кощавими синіми пальцями. Хтозна, чи врятувався б Тімоті, якби Нік не відрубав потворі голову стародавнім мечем, який вони поцупили за хвилину до того. Завдяки стійкості до магії Тімоті вижив, хоч потім завжди скаржився на легенький сморід: його він так і не зміг позбутися.
Крім демонів, вічним їхнім клопотом була поліція, що врешті призвело до нещастя. Що сміливіші ставали вилазки товариства, то більше нічної поліції з'являлося на вулицях. Одного осіннього вечора на Трафальгарській площі Мартін і Стенлі помітили демона в прибраній хлоп’ячій подобі. Той ніс амулет, що відлунював потужними магічними коливаннями. Тварюка втекла від них, проте залишила по собі виразну ауру, за якою Тімоті пощастило легко її відшукати. Невдовзі вони загнали демона в безлюдний завулок і там відбили геть усі його хитрі штучки. Та, на жаль, ця магічна сутичка привернула увагу нічної поліції. Кіті з товаришами кинулися навтьоки від істот, що скидалися на зграю псів. Наступного ранку всі вони повернулися до пана Пенніфізера, крім Тімоті, якого більше ніхто не бачив.
Мартін був худорлявий, чорноокий хлопець із тонким прямим носом. Кіті досі ще не бачила такої напруженої людини. Вона чула, що Мартінових батьків убили чарівники, але про обставини цього вбивства так і не довідалась. Мартін ніколи не дивився в очі співрозмовникові, а завжди трохи вниз і вбік. Щоразу, як пан Пенніфізер відкидав якусь його пропозицію, він спочатку гаряче сперечався, а потім зненацька замикався в собі, і його обличчя кам'яніло, ніби йому бракувало сили висловити свої почуття.