Хлопчисько відсунув окуляри на лоба, щоб було краще видно його зневажливу гримасу:
— А я вже думав, що Британська імперія порядкує цілою Європою! Ви ж підкорили собі Прагу століття тому! Як це так, що тепер вони вам наказують, чого не можна робити?
— Вони нам не наказують. Ми, як і раніше, підтримуємо рівновагу сил у Європі, але офіційно в нас із чехами зараз є угода. Нині вона гарантує, що ніяких магічних вторгнень до Праги ми не здійснюватимемо. Ось чому ця подорож вимагає делікатності.
— До речі, про делікатність... — хлопчисько широко всміхнувся. — Я непогано сьогодні поводився, авжеж?
Натаніель стиснув губи:
— Що ти маєш на увазі?
— Сьогодні зранку я був такий слухняний — хіба ти не помітив? Я міг би наговорити твоєму начальству сім мішків гречаної вовни, але мовчав — лише заради тебе!
— Та невже? А мені здалося, що ти пащекував, як завжди.
— Ти жартуєш! Я був такий ласкавий, що хоч маслом масти! Мене досі нудить від цієї фальшивої покори. Ти будь-що це ліпше, ніж знов опинитися в Кулі Скорботи, — хлопчисько стенув плечима. — Мені це довелося робити кілька хвилин, та й годі. А який це жах — запобігати перед ними вічно, так, як це робиш ти, і розуміти, що ти завжди можеш зупинити цю гру й піти собі геть, тільки в тебе для цього кишка тонка!
— Ти можеш зупинити цю гру просто зараз. Твоя думка мене не цікавить, — Натаніель не збирався вислуховувати демона: вони часто макітрять голови чарівникам усілякою напівправдою. Краще не слухати їх узагалі. — До речі, Дюваль мені не начальник. Мені до нього байдуже.
— А хіба Вайтвел краща? Я щось не бачу між вами великої приязнії
— Годі. Мені вже пора збиратися, а перед тим я ще мушу завітати до Міністерства закордонних справ, — Натаніель позирнув на годинника. — Ти знадобишся мені знову... годин через дванадцять, у номері готелю в Празі. До того часу, як я тебе викличу, зв’язую тебе й залишаю тут. Сиди в цьому колі тихо й невидимо для всіх розумних істот, поки не почуєш мій виклик.
Хлопчисько знову стенув плечима:
— Ну, коли вже треба...
— Треба.
Постать у пентаклі заколивалась і зникла, наче спогад про сновидіння. Коли вона пропала остаточно, Натаніель замкнув пентакль кількома захисними закляттями, щоб хто-небудь не скористався ним і випадково не випустив джина, й поспіхом пішов. Найближчі кілька годин на нього чекало чимало клопоту.
* * *
Перш ніж піти додому й почати збиратися, Натаніель завітав до Міністерства закордонних справ — будівлі, яка майже не поступалася Британському музеєві за розмірами й похмурою величчю. Тут здійснювалася немала частина повсякденного управління імперією: чарівники телефоном або через посланців передавали настанови й інструкції своїм колегам у менших конторах по всьому світу. Піднімаючись широкими сходами до дверей, Натаніель підняв голову. Навіть на перших трьох рівнях у небі над будівлею гасали нематеріальні силуети: швидкі духи-кур’єри, що переносили накази в зашифрованих конвертах, і більші демони, які супроводжували їх. Як і завжди, Натаніеля захопив сам масштаб великої Британської імперії, який можна відчути лише в подібних видовищах. Як наслідок, він не зумів одразу впоратися з дверима. Він сильно штовхнув їх у протилежний бік — і сива підстаркувата леді, що саме намагалася вийти надвір, влетіла назад до вестибюлю, а папери, які вона несла під пахвою, посипались на мармурову підлогу.
Упоравшись нарешті з дверима, Натаніель опинився всередині, допоміг леді підвестись і, розсипаючись у вибаченнях, поспіхом заходився збирати папери під акомпанемент пронизливих нарікань старої. Аж тут із-за дверей на протилежному кінці вестибюлю з’явилася знайома струнка постать і попрямувала до нього. Джейн Фаррар, Дювалева учениця, з так само ошатно зачесаним темним волоссям, як і завжди.
Натаніель почервонів. Він гарячково підбирав папери, та їх було надто багато, а вестибюль — надто малий. Отож панна Фаррар опинилася на місці пригоди задовго до того, як він закінчив свою роботу, а сива леді тим часом із запалом розповідала хлопцеві все, що вона про нього думає. Краєм ока він помітив черевички Джейн — та зупинилась і спостерігала за ним. Він легко уявляв, як глузливо й пихато вона дивиться на нього.
Тяжко зітхнувши, він підвівся й подав папери старій.
— Будь ласка. Все тут. Ще раз прошу пробачення.
— Атож! Я ще ніколи не бачила такого недбалого, зарозумілого нахаби...
— Дозвольте, я допоможу вам пройти крізь ці двері.
Твердою рукою він обернув вельмишановну леді до дверей і легенько підштовхнув її в потрібному напрямі. Потім обтрусився, озирнувся і підняв брови, вдаючи неабиякий подив: