— Можливо... — висохла рука зникла під каптуром і щось там замислено почухала. — Та навіть якщо й так, ви надто прискіпливі, Мендрейку. Ви зневажаєте основні підвалини нашої магії. А вони не такі охайні й чисті, як вам здається. Кров, жертвоприношення, смерть... ось що ховається за кожним нашим закляттям! Усі ми, врешті, покладаємось на той самий «готичний мотлох».
— Тут, у Празі, — можливо, — відказав Натаніель.
— Не забувайте: сила Лондона базується на силі Праги! Тож... — голос Арлекіна раптом посерйознішав. — Біс повідомив мене, що ви тут із секретним завданням. Яке це завдання? І які відомості вам потрібні?
Натаніель швидко і з певним полегшенням переказав головні події кількох останніх днів. Незнайомець у каптурі слухав його мовчки.
— То в Лондоні з’явився ґолем? — перепитав він, коли Натаніель закінчив. — Чудасія, та й годі! Ось вам і «готичний мотлох» поруч із вами, до вподоби вам це чи ні. Цікаво...
— Цікаво й зрозуміло? — спитав з надією Натаніель.
— Оце вже не знаю. Та можливо, я зумію роздобути для вас деякі подробиці... Лягай! Мерщій!
Агент хутко, мов гадюка, простягся на землі. Натаніель без вагань зробив те саме. Він лежав, занурившись обличчям у цвинтарний бруд, і чув кроки кованих чобіт по бруківці за огорожею. Вітер доніс слабенький запах тютюнового диму. Кроки стихли. За хвилину агент потихеньку підвівся.
— Патруль, — пояснив він. — На щастя, вони нічого не чують за смородом своїх цигарок. Поки що ми в безпеці.
—То ви казали... — нагадав Натаніель.
— Так. Насамперед про походження ока ґолема. Кілька таких речей є в магічних сховищах, які належать чеському урядові. Празька Рада нікого не допускає до них. Як мені відомо, з магічною метою їх ніколи не використовують: вони мають лише символічне значення, бо ґолеми завдали серйозного збитку Ґледстоновій армії під час його першої європейської кампанії. Кілька років тому один такий камінь було викрадено, й відшукати крадія так і не пощастило. Я вважаю — майте на увазі, це тільки припущення! — що це той самий камінь, який згодом було виявлено в колекції вашого приятеля Саймона Лавлейса.
— Пробачте, — напружено промовив Натаніель, — але він мені не приятель.
— Еге ж, тепер він нікому не приятель! Бо він зазнав поразки. А якби переміг, ви дослухалися б до кожного його словечка й запрошували до себе на обіди! — з-під каптура долинуло гучне презирливе пирхання. — Потримайте-но свічку. Мені треба випити.
— Тьху! Яка вона бридка й холодна... Пийте скоріше!
— Зараз.
Арлекін заходився порпатись у бганках свого пальта. Невдовзі його руки витягли темно-зелену закорковану пляшку. Агент відкоркував її, й вона зникла в тіні його каптура. Щось виразно забулькотіло. В повітрі міцно запахло хмільним.
— Отак буде краще! — невидимі губи прицмокнули, корок повернувся до пляшки, а пляшка — до кишені. — Давайте-но сюди свічку. Ви її не пошкодили? Вона трохи крихка... Отже, — провадив Арлекін, — можливо, Лавлейс мав намір скористатись цим оком сам. Та все одно смерть зашкодила цьому задуму. І тепер хтось інший — може, його колишній спільник! — викрав око в нашого уряду і знайшов для нього застосування... А тут уже починається найважче.
— Потрібне ще й формотворче закляття, — зауважив Натаніель. — Його слід написати на пергаменті й покласти до рота ґолемові, щоб той ожив. Цього закляття всі ці роки ніхто не знав... Принаймні — в Лондоні.
Агент кивнув:
— Можливо, цю таємницю справді втрачено. Також можливо, що в Празі її знають, але поки що марнують без діла... Зараз Раді нема чого сваритися з Лондоном: британці надто сильні. Чехи воліють засилати до Лондона шпигунів і дрібні диверсійні групи для тихої роботи. А цей ваш ґолем... для чехів це надто драматичний хід — він може спричинити негайне британське вторгнення. Ні, як на мене, вам треба шукати якогось одинака — людину, що має власну, особисту мету.
— Де ж мені шукати її? — запитав Натаніель. Він мимоволі позіхнув: ще з учорашньої пригоди в Британському музеї він так і не зімкнув очей. День випав дуже клопіткий.
— Треба подумати...—агент на кілька секунд замислився. — Для цього мені потрібен час. Нам краще зустрітися наступного вечора. Тоді я назву вам деякі імена, — він по-театральному загорнувся в пальто. — Шукайте мене...
— Сподіваюсь, — перервав його Натаніель, — ви не скажете «під шибеницею», або «біля плахи», чи ще в якомусь моторошному місці?
Незнайомець пихато випростався:
— Сміх та й годі. Як ви могли подумати!..
— От і гаразд.