— Я хотів запропонувати вам зустріч біля чумних ям на Гібернській вулиці...
— Ні!
Агент, здається, неабияк образився.
— Добре, — буркнув він. — Тоді о шостій на Староміській площі, біля візка з хот-догами. Це місце вам до вподоби?
— Так, цілком.
— Тоді до завтра...
Знову махнувши плащем і захрускотівши невидимими ногами по ріні, незнайомець обернувся й подався цвинтарною стежкою геть. Мертвотне сяйво його свічки поволі згасало. Невдовзі лише неясна тінь та ще глуха лайка, що пролунала, коли агент спіткнувся об надгробок, свідчили про те, що він щойно був тут.
***
Натаніель сів на могильну плиту, чекаючи на Бартімеуса. Зустріч з агентом натомила його, та загалом удалася: тепер він мав досить часу, щоб відпочити перед завтрашньою розмовою. Думки хлопця плуталися. Він пригадав Джейн Фаррар. Як солодко було стояти так близько до неї... Це подіяло на нього, майже як наркотик. Хлопчина спохмурнів: звичайно, це й був наркотик! Вона напустила на нього Чари — чи не так? І він майже ковтнув принаду, зневаживши сигнал своїх сенсорів! Що він був за дурень!
Дівчина мала намір або затримати його, або витягти з нього все, що він знав. Будь-що вона працює на свого наставника — Дюваля, якому аж ніяк не хочеться, щоб Міністерство внутрішніх справ добилося тут успіху. Коли Натаніель повернеться до Лондона, йому ще не раз випаде зіткнутися з такою ворожістю. Дюваль, Теллоу, Фаррар... Навіть на його власну наставницю — панну Вайтвел — не можна сподіватися, якщо він не зуміє забезпечити їй виграш!
Натаніель потер очі. Він зненацька відчув, як страшенно втомився.
— Ого! Куняєш на ходу! — джин сидів на могильній плиті навпроти, в знайомій хлоп’ячій подобі. Він закинув ногу на ногу так само, як і Натаніель, і широко позіхнув. — Тобі давно вже пора спатоньки!
— Ти все чув?
— Майже все. Трохи пропустив, коли він викликав це Коло. Воно мало не зачепило мене — довелося терміново відступати. На щастя, корені дерева вивернули кілька могильних плит. Я заховався під землю, поки закляття проходило поряд, — хлопчисько помовчав і струсив з волосся трохи сірого пилу. — Нікому не порадив би ховатися в могилах. Ніколи не знаєш, із чим зіткнешся. Добре, що господар тієї могили був гостинний. Ласкаво дозволив мені притулитися до нього й зачекати кілька секунд.
Він промовисто підморгнув. Натаніеля аж пересмикнуло:
— От гидота!
— До речі, про гидоту, — додав джин. — Свічка, що носить із собою отой чолов’яга, — то справді?..
— Так, — обірвав його Натаніель. — Я намагаюсь про це не думати. Цей Арлекін — справжнісінький псих. От що буває, коли надто довго живеш у Празі! — Натаніель підвівся й застебнув пальто. — Проте з нього теж є користь. Він сказав, що завтра ввечері спробує вивести нас на потрібних людей.
— Чудово, — відповів хлопчина, так само заклопотано застібаючи свою куртку. — А потім нам, мабуть, доведеться трохи попрацювати. Найкращий спосіб поводження з інформаторами — смажити їх на рожні. Чи прив’язати за ногу й вивісити за горішнє вікно. Після цього чехи стають балакучіші.
— Таких крайнощів нам треба уникати, — Натаніель рушив до виходу з цвинтаря. — Влада не повинна знати, що ми тут, тож нам не слід привертати до себе увагу. А отже, ніякого насильства або очевидної магії. Зрозумів?
— Авже-еж! — широко всміхнувся джин, ступаючи поряд з Натаніелем. — Ти ж мене знаєш!
25
О дев’ятій двадцять п’ять ранку тієї доби, на яку було призначено велике пограбування, Кіті прямувала одним з провулків лондонського Вест-Енду. Ішла вона хутко, майже бігла: автобус перед тим застряг на Вестмінстерському мості, тож тепер Кіті запізнювалась. Маленький рюкзачок аж підстрибував за її спиною; волосся майоріло за плечима.
Рівно о дев’ятій тридцять, розпатлана й трохи засапана, Кіті підійшла до службового входу театру «Колізей», легенько штовхнула двері — й виявила, що їх не замкнено. Швиденько озирнувшись на засмічений провулок, вона не побачила там нікого й прослизнула всередину.
За дверима тягся похмурий і брудний коридор, захаращений відрами та незрозумілими дерев’яними конструкціями, напевно, деталями декорацій. Крізь запилюжені вікна проникало неясне світло. В повітрі виразно смерділо фарбою.
Навпроти були ще одні двері. Виконуючи завчені напам’ять настанови, Кіті тихенько підійшла до них — і потрапила до якоїсь кімнати. Тут панувала тиша й стояли вішаки з костюмами. Дихати стало ще важче. На столі Кіті побачила рештки чийогось сніданку: недоїдений бутерброд, крихти від чіпсів, недопиту чашечку кави. Дівчина подалася до наступної кімнати — й ніби опинилася в іншому будинку: пухнастий килим під ногами, розкішні шпалери на стінах. Повітря тут було чистіше, тільки трошки пахтіло лаком і тютюновим димом. Звідси було вже недалеко до коридорів, призначених для публіки.