Кіті мовчки постояла. В театрі, здається, порожньо—довкола ані звуку..
Одначе десь угорі на неї чекали.
***
Настанови Кіті одержала вранці, за гарячковими приготуваннями до походу. Пан Пенніфізер зачинив крамницю й сховався у своїй кімнаті, готуючи спорядження для нічного грабунку. Інші також метушилися: збирали чорний одяг, чистили знаряддя, а Фред завзято вправлявся в киданні ножів. Пан ГЬпкінс пояснив Кіті, як дістатися до «Колізею». Він зазначив, що невідомий добродійник обрав за місце зустрічі покинутий театр тому, що це «нічийна земля, де чарівник і простолюдин можуть поговорити як рівні». Там Кіті мала дістати допомогу, потрібну, щоб проникнути до Ґледстонової могили.
Хоч увесь цей задум викликав у дівчини певні сумніви, їй мимоволі тріпотіло серце. Ґледстон! Про нього побутували тисячі історій. Друг Народу, Страх Ворогів Нації! Спаплюження його могили видавалося таким нечуваним злочином, що цього навіть не можна було уявити. Та водночас, якщо їм пощастить і вони повернуться додому зі скарбами Засновника, Спротив зможе творити дива!
Ну, а якщо вони зазнають поразки... Кіті не мала тут жодних ілюзій щодо наслідків. їхнє товариство на межі розпаду. Пенніфізер уже старий — за всієї його пристрасті й запалу, на силі він серйозно підупадає. А без його суворого керування товариство розвалиться — і всі вони повернуться до звичного буденного животіння під п’ятою чарівників... Та якщо вони роздобудуть кришталеву кулю й магічний гаманець — що тоді? Можливо, їхня доля переміниться, й до їхніх лав доллється свіжа кров! Від самої думки про це Кіті перехоплювало подих.
Та спершу треба зустрітися з цим невідомим добродійником і добитися від нього допомоги...
Коридор вів повз кілька напівпрочинених дверей, крізь які було видно темний глядацький зал. Довкола панувала тиша — килим на підлозі й плюшеві шпалери на стінах поглинали всі звуки. Килим був вишнево-червоний, шпалери — в рожеву й теракотову смужки. Єдиними оздобами коридору слугували вицвілі театральні афіші й щербаті мосяжні канделябри, що випромінювали непевне світло. Кіті хутко підійшла до сходів.
Довгий кривий підйом невисокими сходами, далі ще один— у протилежний бік, знову тихий коридор — і перед дівчиною з’явилися шість ніш, завішаних портьєрами. В кожній ніші були двері, що вели до ложі, призначеної для чарівників.
Над нішами висіли мідяні таблички з номерами лож. Кіті, не зупиняючись, подалася до останньої. То була ложа з номером «7» — місце, де на неї мав чекати добродійник.
Портьєру перед нішею було міцно затягнуто. Кіті зупинилася, прислухалася, та нічого не почула. Пасмо волосся впало їй на обличчя. Кіті відкинула його назад і торкнула в кишені підвіску — на щастя. Потім рішуче відсунула портьєру і увійшла всередину.
Ложа порожнювала — там стояли тільки два позолочені крісла, повернені в бік сцени. Натягнута зліва завіска відгороджувала ложу від решти залу. Розчарована й збентежена, Кіті насупилася. Може, вона помилилася часом або номером ложі? Ні. Радше за все, добродійник просто злякався і не прийшов...
До поруччя одного з крісел було пришпилено папірець. Кіті взяла його — й відчула в повітрі легенький, майже примарний шум. Рука її мимоволі потяглася до кишені, аж раптом їй уперлося в шию щось холодне й гостре. Кіті заклякла.
Пролунав тихий і задумливий голос:
— Будь ласка, моя люба, в жодному разі не озирайтеся. Укол, який ви відчуваєте, — це вістря кинджала, змайстрованого в Римі для родини Борджіа. Цей кинджал не просто гострий — на відстані пальця від його кінчика є краплина отрути. Якщо ця отрута потрапить вам до рани, ви помрете впродовж тринадцяти секунд. Я нагадую вам про це лише задля того, щоб ми з вами додержувались щонайдрібніших правил... Будь ласка, не озираючись, візьміть це крісло і поверніть його до стіни. Ось так. А тепер сідайте. Я сяду у вас за спиною, й тоді ми поговоримо.
Кіті повернула крісло до стіни, потім обійшла його і незграбно сіла, відчуваючи й далі, як вістря коле їй шию. До неї долинули шелест одягу, рипіння шкіряних черевиків, тихе зітхання — незнайомець умощувався на своєму місці. Кіті мовчки дивилася на стіну.
Знову пролунав голос:
— От і гаразд. Тепер ми готові і, сподіваюся, можемо перейти до діла. Чи зрозуміло вам, що ці запобіжні заходи пов'язані з суворою необхідністю? Мені аж ніяк не хочеться завдати вам шкоди...