- Ага, ото буде! Ага, ото буде! - цвірінчала, галасувала дітлашня пташиним базаром, від утіхи аж підстрибуючи на гіллячках, вдоволена безплатним видовищем і власного недосяжністю. Вперше на їхніх очах бригадир, який ніколи не знав, що таке сумніви, якось розгубився - озирався безпомічно і лиш стримував лійцями розгарячілого коня.
- А то свиня голови! А то свиня голови! - відчувши вагання і нерішучість супротивника, єхидною видумкою добивав бригадира пташиний базар.
“А трасця їх зна, голови чи ні, - почухав бичілном потилицю Джиглик. - На лобі хіба написано...”
І він, злобно блиснувши у бік дітлашні на вербах, соковито сплюнув і важко та неохоче на всяк випадок почав рятувати невезуче створіння, що борсалося і булькало в муляці.
Ряба свиня, що перефарбувалася тим часом геть у чорнісіньку, мов наваксовану, з’ясувалося, не вельми мала охоту рятуватися: вона дригала і пуляла від бригадира на середину канави, і Джиглик. запецьканий і забрьоханий, ніяк не міг дати їй ради, аж поки, забожившись на всю зав’язку, не схопив за лапу і під рейвах, свист і улюлюкання дітлахів, мов колоду, витягнув топленика на берег.
Свиня подивилася на свого рятівника довгим докірливим поглядом, ще двічі дригнула ногою і здохла. Тільки тепер Джиглик з подивом упізнав, що то була його власна льоха.
Враз протверезілий, мов розвиднилося осіннього млічного досвітку, він зиркнув на греблю між вербами греблею ішла його жінка, насувалася невідворотною тучною хмарою, що віщує град і блискавиці; босі ноги її стугоніли далеким громом по вибитій дорозі, а в руці грізно вимахувала замашна качалка.
***
Цю трошки кумедну історію (але абсолютно невигадану, хіба що змінено імена) розповіли мені на рідній Ратнівщині, у селі, де я знаю в обличчя кожну старшу людину. Та в цій історії для мене вельми істотними є два моменти.
Перший-страх. Страх людини, що їй не дадуть сінокосу, страх, що обріжуть город - і гуляли полями селян бригадирські цибаті крокви щовесни і щоосені, а то й кілька разів за весну. Страх - як двигун невільницької економіки.
Є й другий, не менш істотний момент. Інколи доводиться чути: у незалежній Україні розцвіла корупція. Бувала людина на те лише стиха усміхнеться. Та того добра і раніше не бракувало, то не свіже насіння звідкись занесло вітром на непорочний грунт. Не поставиш у селі бригадирові могорича - не бачити аж до літа коня, аби зорати город... Найуніверсальніша форма хабара, найуніверсальніша тодішня “конвертована валюта'’ - могорич.
Райспоживспілки при ресторанах і кафе утримували “боковушки” - окремі кабінети для високого начальства. Часто тих керівників, що накривали пишні столи для представників обласного центру (модно було називати скорочено: поців), керівників, котрі вимушено крали, аби догодити високим гостям, ті ж самі гості кидали за ґрати, як згадуваного вже директора, що навчав зеків поваги до хліба.
А колгоспи? Колгоспи взагалі перетворилися на перманентно цілодобово діючу корчму. По сім, по десять і більше делегацій перевіряючих та уповноважених приїжджали задень у господарство.
Одного разу я сам потрапив у халепу.
Приїхав якось ранньою весною в колгосп Камінь-Каширського району, попорав свої справи та й зібрався додому.
Аж голова колгоспу:
- Час обідати, вискочімо десь у лісок.
- Та, хлопці, ще до вечора, крім мене, наїде кілька делегацій. Пообідаєте собі.
Але дарма, до мови пристала зоотехнік Валентина:
- Ви не маєте права мені, як жінці, відмовити: у мене сьогодні день народження.
Побалакали собі ще та й поїхали обідати.
Через півроку, уже восени, знову приїжджаю в цей колгосп. Попорався і сідаю в машину.
А голова колгоспу:
- Без обіду ми вас не відпустимо.
Бойовий зоотехнік поряд:
- Ви не повинні відмовлятися: у мене день народження.
- Стривайте, Валю, - чудуюся, - я ж навесні був на дні народження, то скільки ж їх у вас?
У голови колгоспу витягнулося обличчя. А по якійсь паузі всі розреготалися.
- Та от, - щиросердно зітхнула Валя, знаючи по спільній роботі, що “закладати" за мною не водилося, - як попаде впертий якийсь представник з району чи області, мушу казати, що день народження. Досі діяло.
Милі й добрі хлібороби наші, що годували усіх хлібом-пшеницею, усякою пашницею, будили сонце, поспішаючи в поля або на ферму, змушені були ще й годувати зграї наїзників-перевіряючих, і не просто годувати, нерідко ненавидячи, а ще й припрошувати та лагідно у вічі заглядати.