Іноді думки, асоціації, картинки, "фото” з натури, на перший погляд, виходитимуть за межі теми, але то лише на позірний погляд. Бо “грона гніву” (майже за Д.Стейнбеком) наливалися впродовж багатьох десятиліть,живилися вони гіркими соками несправедливості, приниження і фальшування дійсних подій.
Автор буде вдячний читачеві, якщо той не задрімає над його рядками, не образиться, якщо той позіхне з нудьги і відкладе книгу. А якщо й зовсім потім не розгорне, - то так автору й треба.
БЕНКЕТ НА СВЯТІ, НА ЧУЖОМУ СВЯТІ…
Грудневої пори 1990 року розмовляю з місцевими молодими людьми на могилі фельдмаршала Маннергейма у Фінляндії. Скісний дощ навпіл з мокрим снігом, від якого, кривлячись, відвертаєш обличчя... На кладовищі негусто туристів і місцевих відвідувачів, але на темний мармур могили час від часу лягають пурпурові квіти - і мокрі сніжинки, засвічуючись та через мить згасаючи, ще яскравіше відтіняють густу красу пізніх жоржин і троянд. Квіти кладуть не якісь офіційні делегації чи особи, а просто собі одинокі відвідувачі: прочовгала бабуся доріжкою, для якої вартує труда нахилитися до могили, пройшов молодий батько з безтурботним хлопчаком, який усе робив підстрибуючи, навіть кладучи букет, і вище нього у такт підстрибувала жовта китиця на малюковій шапочці.
Моя співрозмовниця, фінляндська дівчина років двадцяти двох, добре освічена, хоч і з акцентом, але вправно володіє російською.
- Ми років триста жили під шведами і років до ста - під Росією. Шведи не мали звички втручатися в наші справи, і ми терпіли. Терпіли доти, поки Швеція не почала вести затяжні й дорогі війни та брати уже тяжкі податки-відтак ми відділили: З Росією гірше: росіяни полюбляли пхатися у наші внутрішні справи, тож ми терпіли менше.
На безпросвітно-сірому небі початку сльотавої фінської зими барвисті квіти біля підніжжя аж ніяк не. помпезного пам’ятника фельдмаршалу, без сумніву, були для мене свідченням історичної пам’яті люду цієї країни. І я подумав годі, що в основі “розлучення” багатонаціональних держав насамперед були все-таки економічні мотиви. Не дивина, що подібні думки набігали - до проголошення Незалежності України залишалось таких довгих і таких приголомшливо-стрімких, таких незабутніх, коли відчай змінювався ейфорійними наДіями, мов кольоровий сон у далекому дитинстві, а ті надії, ледь спалахнувши, ставали сірим, холодним і мертвим попелом, до проголошення Незалежності залишалося всього дев’ять місяців.
У Фінляндії я побував у складі групи редакторів районних і міських газет Волині та журналістів обласних видань. У продимленому цигарками вагонному тамбурі, підкріпившись екологічно найчистішою волинською з перцем і без нього, розгарячілі колеги сперечалися: а чи треба та незалежність, чи то, може, “різати по живому”? Чи, мо розвинути далі розвинутий соціалізм, чи здатися на милість старого, так щедро засудженого, осміяного й обпльованого капіталізму. Врешті, стомившись, я сказав тодішньому редактору локачинської газети Володимиру Васильовичу Саламанчуку:
- Досперечаємося, як додому голоблі повернемо.
Змоклі й натомлені, мої колеги, никаючи цілоденно в нелегких спробах продати якомусь тутешньому випивосі контрабандну плящину горілки чи спирту, аби купити фірмовий магнітофон (чи то вершина малоймовірних і малодосяжних мрій - відеомагнітофон, бодай плеєр!), полохливо і злякано озиралися навкруги: чи нема десь близько поліцейського? З тутешніми законами жарти погані. Гарні й достойні мої колеги, що приїхали з країни, яка іменувала себе великим і могутнім Радянським Союзом, брели приниженими привидами з товаром, котрий тихо збулькував під полою, і могли тільки блискати голодними очима на сяйво розкішних передноворічних фінських вітрин. Вдома ділили талони на масло і мило - аж не віриться, невже це було? А тут...
Тож які дискусії після бенкету, на святі, на чужому святі...
І ще один епізод перебування у Фінляндії. їдемо з Гельсінкі на північний захід-дорога в’ється поміж піщаних пагорбів, молодий сосняк на узбіччі... Ну геть тобі наше рідне Полісся,тільки хтось на оцій піщузі то там, то деінде валуни порозкидав у зріст людини, а то й більші...
А гід розповідає про економіку Фінляндії.
- У нас в сільському господарстві проблеми, проблеми... Перевиробництво.
Господи, думаю, нам би ваші клопоти - на цьому щирому пляжному піску, та ще й поміж каменюк люди “додумались” до перевиробництва. Вдома у мене - довжелезні черги, діти вистоювали по кілька годин за молоком. А якби вам, шановні фіни, крий Боже, наші черкаські чорноземи... Вільна, ненасильницька економіка навіть за найскромніших природно-кліматичних умов дає результати, які тоді, у 1990-му, навіть й уві сні ввижатися не могли.