- Після першого мітингу у нас фактично вже почала утворюватися організація: люди тоді приходили у художній фонд, де й починались дискусії. Щодня з 18-19 години і до півночі. Це було дуже важко. По-перше, у багатьох наболіло за довгі роки безправ’я, причому приходили люди, як правило, непересічні люди, які багато у свій час вистраждали, які жили тривалий час десь у Сибірах, яких ущемляли і які були за свої переконаннями гнаними. Різні,абсолютно різні люди, але там ми могли виговоритися, там ми могли багато про що порозмовляти й прийняти відповідне рішення. Проте важко було потім рішення втілювати у життя за цих умов. Разом з тим час від часу доводилося їздити в Київ для узгодження усіх цих питань, що виникали в процесі творення організації. У Києві тоді вже діяла так звана Велика Рада Руху, постійно відбувалися засідання секцій цієї Ради. Тоді кожні два тижні їздив я до Києва. їздили в Київ Богдан Самохваленко, Євген Шимонович, Катерина Шаварова, згодом Геннадій Кожевніков. Там, по суті, обговорювалися ті ж проблеми, що й у нас, в обласній організації, але вже на вищому рівні, бо в засіданнях брали участь такі відомі особистості, як Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Сергій Головатий, Лариса Скорик, Степан Хмара, Іван Драч. Іван Федорович завжди вів збори та наради. Він був людиною особливо корисною для того періоду: вмів своєчасно згладити всі ті розбіжності, непримиримі суперечності, категорично протилежні думки і звести їх до якогось одного рішення. На той час найпомітнішими політичними фігурами, які завжди виступали по кожному питанню, були Степан Хмара, Лариса Скорик, Сергій Головатий, Володимир Яворівський, Дмитро Павличко. Цікаво, що завжди після гарячих дискусій неодмінно доходили згоди. Якщо у Луцьку, у Волинській обласній організації було дуже важко виробити якусь спільну думку і потім її прийняти як рішення, то у Києві це відбувалося легше, хоч не бракувало суперечливих думок. В’ячеслава Чорновола на той час там ще не було, оскільки його обрали головою Львівської обласної ради. Я пам’ятаю виступи Левка Лук'яненка, він дуже скромна людина... Виступав завжди досить помірковано. Він не був радикалом, як Лариса Скорик, Сергій Головатий, Степан Хмара. С.Хмара дуже ображався, коли йому не давали слова, та попри все виступав по три, по чотири рази.
С.Головатий так само швидкий до розмови. Один із найрозважливіших політиків на той час - це все-таки Левко Лук’яненко: якщо він говорив, то говорив виважено, на основі його промови частой приймали рішення. Уже тоді на початках Левко Лук’яненко казав, що треба створити партію. Звичайно, він трохи забігав наперед, адже хід державотворчих процесів того часу ще не давав підстав для такого рішення.
- Як керівникові Руху на Волині Вам вдалося не тільки втримати організаційно Народний руху Луцьку, а й створювати в районах осередки. У яких районах найбільш діяльно, найбільш послідовно пішли демократичні процеси? Бо менталітет людей Любешівського району і Горохівського, очевидно, різний через різноманітні історичні причини та інші обставини.
- Після утворення Волинської організації в серпні 1989 року і особливо після пертого Установчого з’їзду Народного руху районні та міські організації на Волині створювалися без особливих проблем. Одразу ж після того, як дізнавалися, що ми є, що Рух уже на Волині, до нас приїжджали люди з районів, і ми їм розповідали, що далі робити. Тоді я не був головою Руху, а тільки керівником секції щодо організації роботи. Нам з Києва рекомендували створювати осередок у кількості не менше ніж 6-7 чоловік, а по селах - від трьох і більше. Паралельно із обласною утворились тоді ковельська, а згодом і нововолинська та володимир-волинська міські організації. Після створення координаційної ради Волинської обласної організації НРУ за Статутом до її складу автоматично входили голови районних та міських осередків. Здебільшого з районів до Луцька приїжджали щосуботи на 12.00, і у приміщенні художнього фонду ми обговорювали всі проблеми, які були на той час актуальними. З одного боку, порівняно з днем сьогоднішнім, це було досить легко: не потрібно було жодних коштів, люди приїжджали за свої гроші, брали участь у заходах. Ми, наприклад, вирішили 17 вересня провести акцію, і вона відбувалася одночасно у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Ковелі, Горохові. Туди далі, на північ, у “червоний пояс” ми не їхали, це вже згодом почали наїжджати в Маневичі, Любешів, Камінь-Каширський. Треба сказати, що Камінь-Каширський - ніби острівок на Поліссі, там швидше, ніж у інших поліських районах, розпочалися демократичні перетворення. Пам’ятаю, тоді одну із перших було створено Камінь-Каширську організацію Руху. Легко було організувати, але важко було підтримувати зв’язок: увесь час виникали якісь перешкоди, навіть особисто мені тричі міняли номери телефону. Така ось дрібниця...