Очевидно, прості фінські люди, кладучи барвисті квіти на темний мармур могили свого уславленого вояка, мали чітке уявлення, від якої біди вберегли їх солдати Маннергейма. Ця біда у мого покоління і мене особисто, мов кадри кінохроніки зі старої подряпаної плівки, мигаючи, інколи постає перед очима. Уже невдовзі після організації колгоспу, в який “добровільно” записали батька, з пограбованих дядьківських клунь неподалік нашої хати збудували на пагорбі колгоспну конюшню-стайню і майже заповнили її так само “добровільно” усуспільненими кіньми. З тією конюшнею відбувалися дива дивнії: щожнив колгоспники накривали її свіжою, вилискуючою і пахнучою соломою, а вже десь із Різдва ту солому здирали і різали на січку худобі, аби не виздихала до першої паші. Весняні вітри гуляли поміж оголеними кроквами, і моторошно ставало від руїни. Неймовірно худі, - тільки кість, тільки скелет, обтягнутий шкірою, - підвішені на лійцях і вірьовках коні, бо якщо впадуть, то не встати їм довіку вже, дивилися на світ благальними і ображеними очима. У тих очах крізь обдертий дах відбивалося не тільки свіжовмите блакитне весняне небо, а й біль та німий відчай, у тих великих вологих очах, здавалося, єдиній живій частинці цього стражденного тіла, відбивалося і променилося незаслужене приниження голодом, невимовний крик до совісті людини - і ніхто нічого не міг зробити, допомогти, порятувати, і ніхто не міг витримати цього погляду безневинної роботящої тварини, і всі, навіть діти, винувато опускали очі.
А хіба тільки початок колективізації виписаний такими химерними сторінками? Добре пам’ятаю, як сільські дядьки, і батько при тім числі, різали на корені яблуні. Уряд Маленкова-Булганіна, уже по смерті Сталіна, обклав селянина такими щедрими податками, що краще було зрізати садовину, аніж мала вона давати людині красу і користь. Сьогодні молоді люди не уявляють, як можна вистояти в кілометровій черзі за хрущовським хлібом (на одні руки - не більше двох хлібин), жовтуватим від домішок кукурудзи хлібом, який чомусь черствів на очах.
Кілометрові черги за хлібом, у яких, траплялося, люди непритомніли, були на початку шістдесятих років. А чи доводилось сучасному читачеві харчуватися з “магазину об’їдків”? Певен, що абсолютна більшість читацького загалу уявлення зеленого не має, що це таке, або вважатиме їх закладами для бомжів, якимись харчовими “секенд хендами”. А я та моя дружина, як і тисячі киян, охоче ходили два роки по “об’їдки”. Так називалися магазини для працівників ЦК Компартії України. Вони були закриті для всіх простих смертних, окрім членів сімей апарату ЦК, і тільки один день на тиждень відкривалися для людей без спецпосвідчень. Люди, зрозуміло, охоче змітали недорозкуплені “об’їдки” високопоставлених осіб, а далі... далі завозилися нові дефіцити, оновлювався асортимент і треба було знову чекати відведеного дня.
“Магазин об’їдків" - то вже не шістдесяті роки екстравагантного пропагандиста “королеви полів” кукурудзи, то середина сімдесятих, “розвинутий соціалізм”, найблагополучніший за радянськими мірками час. Система, яка глаголила на всіх міжнародних розстанях, що лиш вона вибудувала величну піраміду соціальної справедливості, насправді вивершила великий пагорб лукавства і фальші “магазином об’їдків".
СЛІПІ ПОВОДИРІ СЛІПИХ
Тихо шелестять сторінки пам’яті, і писані ці сторінки вельми різним чорнилом. Щиро жаль, що поміж кольорів тих чорнил небагато райдужних, а загусто темних. Тож невипадково можна почути докори, справедливі й не вельми, насамперед на адресу письменників, журналістів: де ж ви раніше, милі, були, коли так щедро славословили радянський лад, славословили, облизуючись і холуйськи заглядаючи, не кліпнувши, йому у вічі?
Одновимірної відповіді на це не існує.
Насамперед не всі “заглядали у вічі". Рукописні аркуші В.Чорновола чи В.Стуса мережили “у клітинку” тіні грат. Поети, щоб видати вартісну збірку, докумекали досі так і не запатентований винахід: легендарний “паровоз” - вірнопідданий вірш на початку книги, який рятував усю книгу.
Совісна інтелігенція, йдучи в КПРС, таки напевне не йшла за правом входу в “магазини об’їдків”, про існування яких ще довго ні сном ні духом не відала. Люди йшли, щоб зробити в хорошому розумінні слова кар’єру, просто, щоб зробити щось вартісне у цьому житті - без відповідного анкетного запису в графі “партійність” надії лишались марнотним міражем. І ледь притихав терор троєкурівських псів Системи, як голос інтелігенції вирізнявся все гучніше. Духовні, культурні, національні, економічні, екологічні проблеми, болісні, мов незагойні рани,звучали у творах, виступах, публікаціях Івана Драча, Ліни Костенко, Володимира Яворівського, Юрія Мушкетика, Володимира Черняка - цей перелік імен, слава Богу, такий довгий.