Саме тому, що й Корсак. Адже Корсак теж прийшов у політику не з випадку, не з Канади приїхав. Теж був не найгірше ситуйований редактор районної газети. І через певні якості характеру, особисті якості, збунтувався, я так собі пригадую. Теж не міг уже писати так, як від нього вимагалося, уже не міг, я говорю поки що про Корсака, бо зрозумів, що десь нарешті може собі людина той люксус на правду дозволити. Коли повипускали братів Горинів, В.Чорновола, Л.Лук’яненка, фактично усіх тих ліпших людей, що сиділи, я, наприклад, відчув якусь вину перед ними. Я таким не міг стати, бо тоді не був би в інституті... Десь усі події, в яких вони брали участь, пройшли повз мене. Звісно, я не можу прирівнятися до них, але у будь-якому разі я вже міг називати зло на ім’я, і більш-менш безкарно. Тому що ситуація тоді була певною мірою краща, ніж тепер. Бо тоді мене звільнити з роботи було не так просто. Десь на якусь йоту ми трішки просунулися в плані демократизації. Тоді була більша демократія, ніж зараз, а от прийоми - радикальніші. Прийоми зла, звичайно. І я відчув, що маю право називати зло на ім’я. От і почав його називати. Ті запитання, які ви ставите мені, так само стосуються і Вас. Спроектуйте їх на себе, і ви побачите: чого я бунтував, того й Ви. Бо і Вам, і мені хочеться бути людьми порядними, а нам ними бути не дають. І десь у той момент кожен став самим собою, яким він був. Десь ті заборони трішки зменшились, шнурки, що зв’язували, трішки десь розслабили, і та сила магніту, що є правдою, десь нас усіх докупи стягнула. То не відбулося на рівному місці - сьогодні такого не сталося б. Тоді це дійсно було національне відродження. Власне, намагнічені ідеєю національного відродження, усі ми , досить різні люди, докупи так і зімкнулися. То було тоді... Нині нема національного відродження, до того ж уся політика вершиться в зовсім інших силових полях.
- Так, тодішня влада якусь дала віддушину, й інтелігенція майже миттєво скористалася тим. І все ж я думаю, що з боку медичного начальства, з боку просто впливових осіб Луцька, Волині тиск на Вас був. Я пам’ятаю по собі, як приїжджали друзі з Херсона, з інших областей і казали: “Слухай, навіщо це тобі?” Я думаю, якщо не тиск, то принаймні якісь способи впливу на Євгена Михайловича були.
- Вони були, але на той час досить примітивні, мало сказати - архаїчні, якісь первісні способи впливу. Наприклад, я працював по змінах: перша зміна, друга - як дільничний лікар-психіатр. Чого я працюю в таку зміну, чого я був там, у тому-то місці, не в ту пору? А я помінявся змінами! Не міняйся змінами, чого ти міняєшся? Коли ми під обкомом перший раз поставили пікет, знову запитують, мовляв, чого ти помінявся змінами? Куди йдеш - повідомляй: твоє життя має бути прозоре. То було несерйозно, я вам скажу. Добре-добре, зараз-зараз - і своє робили, тоді це можна було робити. Боюсь, що зараз - ні. Боюсь, що якби мені зараз поставили такі умови, то я робити б цього не зміг.
- У зв’язку з цим прохання пригадати окремі епізоди. Мені розповідав Геннадій Кожевніков, що коли виїжджали в Ковель, то там гаряче було... І, каже, так кидали, що Євген Михайлович як метелик літав.
- Причому з дітьми, тоді 1990 рік був, річниця СРСР. Я був з двома дітьми, дванадцять літ меншому й вісімнадцять років старшому, то нас шпурляли на всі боки. То все були добре вгодовані функціонери різних рангів, котрих я зараз впізнаю в багатьох керівних особах. Вони й залишилися там, навіть підняли свій рейтинг. Розправлялися з нами, як з пташками. Ми були всі худі й замучені, а вони ситі, вгодовані, корпулєнтні, у пижикових шапках. Можливо, це було навіть не настільки важливо...
- Тоді які найважчі моменти, психологічно найважчі, відклалися у пам’яті?
- То були наші координаційні ради.
- Чому?
- Тому що коли зараз збирається партія, вона є почасти структурована. Врешті-решт, я на сьогодні не є членом жодної партії тільки тому, що значною мірою поділяю погляди багатьох партій, бо вони багато в чому ідентичні. Але, з іншого боку, в партію ідуть люди десь більш-менш подібні, котрі підтримують ту чи іншу програму. Народний рух України тоді був громадсько-політичною організацією, яка мала власні засади, власну програму, але об’єднувала дуже різних людей. З одного боку - інтелігенцію, з іншого - людей, освітою яких стали 25 років концтаборів, котрі знали тільки біду та знущання. А ще - це були люди, незадоволені через якісь особисті проблеми, просто бунтарі за натурою і, я не боюсь цього сказати, достатня кількість наших психічно неврівноважених людей. Було дуже важко на координаційній раді узгодити бачення світу і бачення наступних кроків усім нам, різношерстим людям, бо в партії є все-таки партійна дисципліна, де тебе зобов’язують до чогось. А в Русі на той час була, так би мовити, певна, не повна, а певна анархія - таке собі військо запорозьке. І, власне, то було найважче - ми починали ввечері й закінчували пізно вночі. До крику, до втрати голосу ми сперечалися, доводячи правоту один одному, часто не могли дійти згоди. Хто відчайдушніший, сміливіший, а, може, навіть десь і авантюрніший, той починав власну акцію, на власний розсуд, а ми мусили вже постфактум доганяти, підлаштовуватися. І таке було. Ставало гірко, бо дуже важко було надати цивілізованого ходу тому процесові рухівському в нас, на Волині. Адже якщо за взірець брати, скажімо, столичний Рух чи особливо Рух у Галичині, у Львові, яким значною мірою керували професори університету, інститутів, то покажіть мені хоча б одного нашого професора університету, хто би там був, чи інституту будь-якого, який би там був, чи технікуму, хто би там був. Нам закидали: ви такі крикуни, у вас нема інтелігенції, ви тільки те й робите, що кричите. Яїм завжди відповідав: “Приходьте, допомагайте, очолюйте - і менше буде крикунів, а більше таких розсудливих, як ви. Що ж ви хочете із кількох поміркованих людей у Русі? Кілька чоловік не можуть протистояти великій масі, більшості, яка не є поміркованою. Приходьте - і нас буде більше”. Ні, ми не можемо... Тому Рух міг бути у нас таким, яким був. Не раз чуєш: от там у нас, в Галичині, у нас там все гарно, правильно, дивіться, які ми молодці, а ви гам такі-сякі, слабодухі, малосильні, погано організовуєтеся, не можете загітувати. Чого ти кажеш це таким, як я, адже я є серед тих, хто став і ту ідею підтримав, і ризикував, і не кинув. Ти не мені кажи, ти кажи тим байдужим, котрі не прийшли. Чого ти мені про то кажеш, мене звинувачуєш у тому, що я прийшов? А що я зроблю, якщо він не йде після того, як я його переконаю? Одне слово, то було найважче, як на мене. Ну і потім, звичайно, коли приїжджали додому вночі після засідання координаційної ради... Відверто скажу, що я боявся фізичних санкцій. Темрява, село, випадковість - і все, щоб іншим не кортіло.