- То фантастична подія. Я не хочу принизити десь пізнішого Л.Кравчука, але врешті-решт ми поступово стаємо іншими. Коли ти став сам собою, коли народився, коли пішов у школу, коли закінчив її, коли одружився, мав дітей чи онуків, чи на пенсії, чи вмираєш? Людина стає собою весь час, ціле життя. І я далекий від того, щоб дорікати, як часом наші то вміють робити, що ось вони стали тепер під наші прапори... То дуже добре, що нам вдалося це зробити, що вони стали. Тільки біда в іншому: окремі використовують наші прапори, щоб чистити власні чоботи...
- Бог з ними, з тими колишніми, хто бив рухівців у Ковелі. Вони сьогодні присягаються, що люблять Україну і служать Україні. То добре, що не створена з них п’ята колона, гірше було б, якби її сформували, та ще й при опосередкованій нашій допомозі.
- У мене нема до них ворожості, у мене нема до них нічого, навіть спеціальної злості якоїсь. То добре, що торжествує моя правда, бо якби їхня, то ми з Вами давно були б там, де Макар телята пасе. Але я однозначно бачу ті всі біди, через які ми проходимо. Гарну слухав якось передачу по “Свободі”, у якій одного нашого керівника якогось інституту менеджменту кореспондент “Свободи” випитував, чого в Україні так погано люди живуть? І той дуже звивався, посилаючись мало не на погоду, кліматичні умови і впливи Місяця. Кореспондент врешті спитав, а може, то через те, що перевертнів так багато? Бо ті, які вчора були “кимось”, зараз стали “чимось”? І той з такою дитячою простотою гарно відповів: “Та ні, вони не перевертні, вони такими завжди були”. То є певна порода людей. Одна порода йшла в тюрми, бо не могла бути інакшою, могла бути тільки такою твердою, інша - мусила мовчати, з усім згоджуватися, хоча як тільки трішки відпустили гальма, то вже колеса у них почали трохи прокручуватися. Я зараховую Вас і себе до таких людей. А були ще інші, котрі завжди відчували політичну кон’юнктуру і служили їй. Так само, як вони впевнено крокували “у светлое будущее", вони зараз так само будують і самостійну Україну, вон и будуватимуть її до другого пришестя. їм зараз незалежність потрібна більше, ніж нам з вами, вони істинно незалежні й роблять все, що захочуть. А якщо їм дати якийсь порядок, то це обмежило б їх, тобто вкоротило їм трохи руки. Так що вони не перевертні, вони завжди такими були.
От Ви запитували, коли найтрудніші моменти, який був тиск. То я ще додам до того, як мені бачиться роль провокаторів і роль кедебістів у нашому середовищі. На мою думку, справа трішки простіша, ми переоцінюємо їхнє значення. Я знаю, що більше шкоди Рухові: як ми самі, жодний провокатор і кедебіст не міг завдати. Три патріоти збирається, і один одного звинувачує в кедебізмі. Хто найбільший патріот - то я, хто найбільший кедебіст - то ти. І все, ми одні других вміємо поборювати без КДБ. А що вони ще прикладали руку, то я не сумніваюся, але то не так успішно, як ми робили самі.
- Ще таке запитання. Серпневий путч дев’яносто першого. Переді мною зараз стоїть у пам’яті картина: Театральний майдан, Євген Михайлович біля мікрофона. І все-таки, чи друзі, чи знайомі не казали Вам тоді: “Ой-ой Євгене Михайловичу, тож заберуть Вас у каталажку. Ви ж бачите, що от військові, Міністерство оборони, КДБ - уся сила на боці старої влади... Молодій демократії гаплик". Чи не казали, мовляв, утікайте з України?
- Ні. Того не було. Ні друзі, ні знайомі. Друзі і знайомі, які знали мене, розуміли, що вже не втечеш, що ти вже можеш собі не виступати, але однаково тебе знають. Тут не було іншої ради: або ми всі разом відстоїмо те, чого дочекалися, або всі разом поїдемо ешелонами. Іншого просто не могло бути.
- А не виникала думка, що ешелон може прибути на станцію “Луцьк”?
- Ні. Якось у той момент я не вірив у їхню перемогу. Просто чулося, що то є весна, ще подме трішки, сніг випаде. І друзі мене не намовляли. А якщо недруги й потирали руки, то все одно остерігалися, бо, напевно, теж відчували, що з того нічого не вийде. Особливо не погрожували, принаймні я того не вловив. Тоді ми всі, Ви пам’ятаєте, зібралися на Театральній площі. Дивно, що дали тоді ще й озвучення. Звісно, воно було рухівське, але ж могли не допустити до розетки. Пам’ятаю, як стояли в оточенні військових і міліції, і взагалі була якась гнітюча атмосфера, напружена... Підійшов Володя Лис і дякував за ті слова, які там лунали, сказав, що він теж уже розрахувався, що після цього дня в нього з КПРС теж нічого нема. Я не пам’ятаю, чи спалив, чи порвав, чи здав свій квиток. Це пам’ятна подія того дня.