Страшно читати щоденникові записи Олександра Петровича, але в них відчувається його мистецький розмах думки, його любов до життя й краси, його захоплення гармонією, що її було не просто порушено, а майже повністю зруйновано: «Війна стала великою як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде особливою темою мистецтва. І кожна газета уже несе в собі цілі твори про війну. Кожний більш-менш порядний нарис ховає в собі безліч змісту. Отже, щоб не потонути в безодні надзвичайних фактів, треба добре-добре продумати конструкцію і п’єси, і оповідання, і сценарію».
Записи в «Щоденнику» всі красномовні, проте хочеться зупинитися на кількох темах. Багато писав Олександр Петрович про жінку, ту саму радянську колгоспницю чи робітницю, яку радянська влада в обов’язках дорівняла до чоловіка. У 1941 році митець записав: «Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена. Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли». Записи 1942 року: «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач». «Будуть жінки України ще плакати літ тридцять». «Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших.
Не горбатих же й не репаних. Сотні тисяч кращих продовжувачок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня недолі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних Українах». «У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців. Ми будемо їх карати за це. Ми не порвемо на собі волосся, не згоримо від сорому, не подумаєм над своїм убозтвом у справах виховання, ми розстріляємо зрадників і безбатченків, яких ми самі наплодили». Як видно з цих коротких і неповних уривків, Довженкове розуміння ролі жінки в суспільстві йшло врозріз із думкою партії. Повоєнна самотність жінки, неможливість дівчини вийти заміж і народити дитину – серед провідних мотивів майбутніх творів викладені в «Щоденнику»: «Описати, як зібрались на колодках одні дівки. Як обіймали вони одна одну і замість пісень плакали, поки матері додому не позаганяли. Їм хотілось, очевидно, ласки, веселощів. Та хлопців нема, нема і не буде для них. Не вернуться хлопці. Та чого ж так тужно, та чому ж так жаль? Ні до кого притулитись» (1946).