У1914 році Довженко закінчив Глухівський інститут. Цікаво зазирнути в його атестат: у ньому зазначено, що вихованець інституту О. П. Довженко «при отличном (5) поведении, показал успехи в законе Божьем удовлетворительные (3), педагогике и дидактике – весьма удовлетворительные (5), русского и славянского языка с методикой, теорией словесности, русской словесности, логики, математики (арифметики, алгебры, геометрии и тригонометрии) с методикой – весьма удовлетворительные (4); некоторые с методикой – удовлетворительные (3), географии с методикой, естествоведении и физики, чистописании – весьма удовлетворительные (4), черчении и рисовании – весьма удовлетворительные (5), пении и музыки – удовлетворительные (3), гимнастики – весьма удовлетворительные (4).
Вследствие чего он, Довженко, удостаивается звания учителя высшеначального училища… и при вступлении на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности присвоенными».
Протягом 1914—1917 pp., поки Олександр Петрович вчителював у Житомирі, викладаючи фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, він мріяв про університет і Академію художеств: мав неабиякий хист і потяг до малювання. З дитинства Довженко малював на папері, на саморобних дощечках, навіть на табуретках – це були коні, хати, яблука, його товариші, він сам. «В той час я мріяв стати художником, а малював дома і брав приватні уроки малювання, мріючи коли-небудь потрапити в Академію художеств хоч вільним слухачем». Він дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.
Варвара
1917 рік змінив життя Олександра Довженка, 22-річного фахівця, красеня, який однаково легко й захоплено викладав кілька предметів. Природно, що на талановитого хлопця заглядалися всі молоденькі вчительки. Одна з них, Варя, виявилася найсміливішою – й запросила Олександра в гості. Ось як описав першу зустріч Варвари Крилової і Довженка письменник Іван Семенчук у романі «Невідомий Довженко»: «Зустрілися вони несподівано в дверях. Довженко стрімко крокував із класу. Мабуть, з уроку малювання: на пальцях правої руки сліди крейди – старанно витирав картатою хустинкою. Незнайомка виходила з учительської…
Що вразило молодого вчителя? Насамперед – очі: великі, променисті, і стільки в них вогню, нерозтраченої сили, що й не запримітив, якого вони кольору. «Вольова дівчина, – мимохідь відзначив, – сильний характер». Симпатична, енергійна, життєрадісна.
Якимось щемливим смутком обдало від її вроди. Середнього зросту, струнка, з каштановим хвилястим волоссям, високе чоло й щоки ніжно-смагляві. Особливо ж очі… Зважився, заглянув: вони у дівчини світло-карі, пломінкі. Погляд теплий, усмішка доброзичлива.
– Олександре Петровичу, ви ще не знайомі? – почувся за спиною густий бас. – Добридень! Тільки давайте відступимо до стіни, щоб не заважати…
– Пробачте, – усміхнувся Довженко.
Біля вікна стали, не зводять одне з одного очей.
– Значить, не знайомі ще, – загудів біля вуха Назар Терентійович, розправляючи довгі вуса, – тоді…
– Варвара, – промовила тихо незнайомка, простягаючи красиву білу руку, – Семенівна…
– Сашко. – Потиск руки міцний, гарячий.
Назар Терентійович багатозначно підніс угору вказівний палець правої руки:
– Ти ж не забувай!
Довженко спохватився:
– Чи то пак…
– Ніяк не звикне, – вибачливо усміхнувся історик.
– Олександр Петрович, – не випускає ніжної дівочої руки зі своєї долоні. Уже й учні почали звертати на це увагу». А от як описувала Олександра сама Варвара Семенівна: «Стрункий юнак красивої, сильної постави. Він носив коричневу косоворотку, туго підперезану ременем, з-під форменого кашкета нетерпляче вибивалося пасмо хвилястого русявого волосся. Якийсь особливий погляд проникливих світлих очей говорив про неабиякий розум, про глибокий внутрішній зміст, волю й мужність».