— Це пан мер?... — благоговійно прошепотіла вона у вухо дідуся з іконостасом на грудях.
Дідусь обвів її зневажливим поглядом:
— Та ви що, жіночко, газет не читаєте, телевізора не дивитесь?! От люди пішли — нічого їх не цікавить. Хіба з такими ото державу відбудуєш?! Це його духівник. З самого Гондурасу!
Зої стало соромно, але вона вирішила поставити ще одне запитання:
— А та пані — його дружина?
— То Радник із Сантехники! — знову обурився дід. — Генеральний директор комунального господарства.
Зоя хотіла ще щось запитати, але залунала музика, повмикалися камери і до президії увійшов симпатичний чоловік у чорному костюмі з привітною посмішкою на вустах. Він зробив у повітрі кілька магічних пасів, звернутих до чорношкірого. Духівник відповів такими ж жестами. Після того залунала музика. Усі встали. Зоя вже готувалася заспівати «Ще не вмерла...», але вчасно схаменулася: музика була зовсім іншою. Зоя зазирнула в папірець.
І разом з усіма старанно заворушила губами:
«Мабуть, ідеться про оленів...» — вирішила Зоя.
Далі все пішло як завжди. Мер проголосив недовгий спіч, звертаючись головним чином до жінки з буклями. Тон його не передбачав для неї нічого доброго:
— Ось тепер ви нам усе і розповісте, шановна! При всьому народові! Народ хоче знати, чому ви відключаєте воду! З яких таких причин?
Обличчя жінки вкрилося плямами.
— Як господар міста і громадянин, я хочу знати, — продовжував пан мер, — чому в крані немає води?! Хто перший? — звернувся він до зали і непомітно поглянув у свою теку. — Чи є в залі пані Поплужко, заслужена пенсіонерка державного значення?! Прошу вас, шановна, вийдіть до мікрофону і скажіть усе, що ви думаєте! Не бійтесь! Мер — з вами і за вас!
До мікрофона, встановленого перед президією, вийшла бабця в зеленій хустці — пані Поплужко, котрій випало щастя бути номером першим.
Вона вхопилася за мікрофон і з ненавистю блимнула на жінку в президії.
— Немає, хай його трясця, тої води! Вже другий рік немає! — заволала вона так голосно, що звукорежисер змушений був змікшувати звук на пульті. — Немає! Кручу той кран, як корові хвоста! Байдуже! Прийди-но, стерво (на цьому місці пильний звукорежисер пустив в ефір рятівне «п-і-і-і»), прийди, поживи отак-от!
— Ваша адреса? — перервав її мер.
Бабця назвала адресу, мер зробив якусь позначку в своєму нотатнику і суворо поглянув на радницю:
— Що ви можете сказати у відповідь громадянці України?
Жінка агресивно затрусила буклями. Давня ЖЕКівська загартованість далася взнаки, вона не спасувала:
— А ви платили за ту воду?! — жваво включилася вона до дискусії, і бабуся Поплужко втупилась в підлогу. — Коли все уплочено, то й вода є! А то позвикали!
— Як ви говорите з народом? — зробив зауваження пан мер тремтячим від обурення голосом. — Завтра ж щоб у пані в квартирі була вода! Я особисто приїду — перевірю! Сідайте, рідна, на місце — завтра у вас буде вода. Ви яку хочете? Гарячу чи холодну?
— Теплу! — не розгубилася старенька.
— Чуєте, пані хоче теплу! — звернувся мер до радниці. Та струсонула буклями і теж щось записала на папірці.
Бабця перехрестилася і відійшла від мікрофону, сіла і задоволено витерла губи краєчками хустки.
Зоя мала йти двадцять другим номером. У неї був час уважно роздивитися публіку. Але вже й на перший погляд було зрозуміло: план Василенка виявився невдалим. Не те місце. Не та публіка. Хоча... Зоїн погляд упав на чорношкірого духівника. Хоч людина і божа, але ж і не бідна... До того ж іноземець: перешле ріг у той Гондурас — і кінці у воду! Зоя послинила вказівні пальці й підправила ними нафарбовані брови...
Поки вона думала, до мікрофону вийшла жінка з немовлям — вона була сьомою.
— Шановний пане мере, — сказала вона, — я мати-одиначка, і відсутність води — то є злочин проти тих, хто наважився народити дитину в наші непевні часи...
Зоя зі здивуванням помітила, як з-під золотих дужок окулярів мера поповзла справжня сльоза...
Потім виступав той свідомий дідусь, котрий сидів поруч із нею. Він повідомив, що в їхньому будинку майже в усіх горять труби. Принаймні, додав він, так кажуть самі сантехніки і ніколи не приходять на терміновий виклик.