Тим часом потяг загальмував. Люди в жовтих залізничних куфайках накинулися на вагони і почали тягати з них великі об’ємні пакунки і передавати їх ланцюгом до вантажних упряжів, що стояли неподалік від колії. Двоє (з вигляду — керівники) зупинилися в кількох кроках від принишклої компанії. Запалили. Почулися приглушені голоси:
— Куди веземо? До штабу?
— Мабуть, що так... Знадобляться, гадаю, за пару днів...
— Скільки тут?
— Зараз подивлюся накладну! Ага, ось... Сто двадцять чукотських чумів, п’ятдесят киргизьких юрт і... І один індіанський вігвам. То, наскільки я розумію, буде штабний...
Люди працювали вправно і швидко. За годину сани від’їхали. Паротяг зі скреготом посунув на запасну колію. Сірий, Мох та Петро Петрович повставали з землі.
— Щось, хлопці, намічаєца, — сказав найсвідоміший з них, Петро Петрович.
— Давно пора! — сплюнув Мох.
— Пора! — відгукнувся Сірий.
— Звісно, що пора!!! — підтвердив Петро Петрович.
Луна донесла голоси до маленької будки чергового, в якій блимав каганець. На перший погляд здавалося, що там нікого немає. Але то лише на перший погляд, затьмарений «ягелівкою»...
У будці сиділи «молодооленівці» на чолі з онуком нічного чергового діда Опанаса.
— ...гарна назва для організації... — промовив онук, замислено дослухаючись до відлуння і випускаючи в прочинену хвіртку цівку диму. — Отже, план дій такий...
І всі схилилися над столом, де лежав шматок білого ватману...
...Наступний незрозумілий епізод, згодом так само змальований усюдисущими журналістами, розгортався в центрі міста, в казино «Сан-Бабіло». Там, скупчившись довкола грального столу, зібралися завсідники — діти та онуки парламентарів. Хостес та круп’є з благоговінням спостерігали за мажорами.
— Не п’ють? — пошепки з подивом перемовлялися вони.
— Не п’ють, гади... Нічого не замовляють... Щось там вирішують...
— Може, гроші скінчилися? Зараз зателефонують татусикам. Мабуть, вирішують, скільки просити...
— Навряд чи... Там про якісь відбивні йдеться...
— Відбивних хочуть...
— Будуть їм відбивні...
— Тихо...
Діти та онуки сперечалися. Дехто — в складі восьми чоловік — підвелися і демонстративно вийшли із зали. Решта знову схилилися над зеленим полотном. У їхньому перешіптуванні вчувалися слова «ягель», «наколоти», «відбивні», «козли», «яйця»...
Кухар на всяк випадок тримав на вогні розпечену пательню до самого ранку. Але замовлення на яйця з відбивними під ягелевим соусом він так і не дочекався.
... У глухому якутському селі в одній з напівзруйнованих будівель задзеленчав телефон — єдиний телефон на всю околицю. Він дзеленчав досить довго. (Згодом і там був відзнятий сюжет документальної стрічки «Як усе починалось?») На стіні висіла пожовкла афіша: маленький чолов’яга у стильній шубі з писцевим каптуром, в унтах із візерунками ручної роботи, сидить на нартах з красунею в таких самих розшитих унтах. Унизу великими червоними літерами написано: «Ми поєдєм, ми помчімся!». Народний артист СРСР...
Народний артист нарешті добрів до телефону і промовив щось сонним голосом. («Якого біса?» — запрацював перекладач на тому кінці дроту).
Потім Народний артист виструнчився і знову щось промовив («Якого дідька? Про це вже всі забули!» — синхронно переклали дозвонювачу на тому кінці дроту). Потім обличчя народного артиста зблиснуло ентузіазмом, і він знову щось сказав у слухавку («Добре. Готуйте зустріч...») Потім він ще щось довго говорив. Відповідальна особа і перекладач одночасно поклали слухавки.
— Що він ще хоче? — запитала відповідальна особа.
— Щось казав про «вогненну воду з великої землі»... — знизав плечима перекладач.
— Добре. Зустрінемо за першим розрядом... Готуйте інструкцію та оркестр...
...У невеличкому шахтарському місті також не спали. На квартирі пенсіонерки Н. (прізвище встановити не вдалося) тривало спонтанне засідання клубу ветеранів ЖЕКу № 148. Слово взяв заслужений працівник шахти імені Запрядько пан С.С. Протокол зберігся. Імена законспіровано.
Короткий зміст доповідей згодом вдалося поцупити членкиням-пенсіонеркам місцевого осередку діаспори «Наше — Краще!».
С.С.: «Ми одностайно проти встановлення на нашій території розплідників оленячої загрози! Я точно знаю (бо чув на власні вуха): в закинутих шахтах ворожі сили, що мають підтримку з-за кордону, збираються встановити таємні ферми штучного запліднення домашньої худоби, як-от: корови, кози, вівці і навіть ні в чому не винні кури!»