Попри це, жінка, відчувши, що період, названий стабільним покращенням, триватиме довго і нудно, вирішила взяти реванш у долі і повністю поринула в іншу, більш цікаву для неї реальність.
Старанно приховуючи від чоловіка свої намагання, видала на гора перший роман під назвою «Іродіада і Тібальд». День і ніч вона віддавалася нелегкій письменницькій справі, смикаючи історичні факти різних епох і приправляючи їх рясними воланнями спраглої жіночої душі.
Щоправда, побоюючись гніву Валентина Самсоновича і вважаючи своє прізвище немелодійним, а до того ж — не вартим краси Іродіади, Людмила Вікентіївна старанно приховала його за іменем, яке носила у своїх еротичних мареннях, — Емануель Убліє.
І — о дивина! — перший же роман про поневіряння незаконнонародженої доньки іранського шейха і французької принцеси красуні Іродіади розлетівся по руках жінок пубертатного і постбальзаківського віку за кілька днів!
Коли новоспечена Емануель Убліє кинула на обідній стіл перед очі Ройтберга чималу пачку грошей, він зрозумів — йому кінець!
Так і сталося.
За наступні п’ять років Емануель, не покладаючи рук, видала всю генеалогію роду бідолашної Іродіади від першого до десятого коліна — «Іродіада і звірі», «Іродіада в полоні», «Іродіада — королева піратів Карибського моря», «Іродіада і кхмери», «Іродіада — цариця Савська», «Іродіада в Січі Запорізькій» et cetera.
Результат цієї праці виявився незбагненним навіть для такого старого вовка комп’ютерної клавіші, яким до того часу був Валентин Самсонович Ройтберг. Не порадившись з ним ані словом, дружина придбала собі помешкання-майстерню, де зранку до ночі служила своїй годувальниці-Іродіаді, а разом із тим — спраглим до всього «красівого» жіночим серцям.
Тепер, лишившись на самоті, Валентин Самсонович стежив за успіхами дружини хіба що по Інтернету, сподіваючись, що жіноча частина людства отямиться і нарешті втомиться від пригод навіженої Іродіади.
Але — дзуськи!
«Від одного її рядка мене кидає в солодку моторош!», «Дівчата, я від неї тащу-у-усь!», «Емануель — втілення мрії!» — писали тисячі прихильниць мадам Убліє в Інтернеті.
Збитий з пантелику Валентин Самсонович якось теж придбав одну з яскравих книжечок, на обкладинці якої було зображено гарячий поцілунок між затягнутою в шкіру довгокосою жінкою і горилоподібним «качком» в лицарських обладунках.
Пробіг очима кілька рядків, вирваних з контексту: «Увесь світ раптом втратив свою реальність! Нереальним було й те, що зробив Тібальд наступної миті. Повільно і ніжно він відсторонив руку від щоки, схилився, ледь стримуючи подих, і торкнувся вустами лебединої шиї. Шия здригнулась! Легкий, ледь чутний дотик зачарував Іродіаду. Повіки її опустилися, свинцева млість розлилася по всьому тілі, а серце закалатало десь біля самого горла...»
От вам і партія «Гегемонів», от вам і «каструвати», з гіркотою подумав Ройтберг. Тінь багаторічної супутниці життя майнула перед його очима і «зробила ручкою», в якій чітко вгадувався обрис закривавленого кинджала.
І от тепер він, Валентин Самсонович Ройтберг, заслужений журналіст і редактор, мусив давати собі раду сам і зі щемом згадувати ті часи, коли його шлях був прямим і безхмарним — від такої простої і зрозумілої перукарки Зої до рідного порогу, за яким його вірна «Люльок» плела светри і міркувала про ціни на цукор і яйця...
...Сьогодні зранку Ройтберг збирався на мітинг, присвячений сто десятій річниці з дня народження Першого Оленяра країн ближнього і далекого закордоння, вожака світового оленярства Івана Оленіна.
Але збирався з цілком певною метою.
Нещодавно, риючись в архівах сторічної давнини, він знайшов цікаву інформацію, а точніше рукописний лист того самого Івана Оленіна, написаний у засланні на курорті Адріатичного узбережжя, до своїх соратників. В цьому листі, котрий чомусь не знищили пильні робітники держбезпеки, т. Оленін виклав класову необхідність насадження по всьому світі теорії «оленізму», яка полягає в «методичному впровадженні в дію ідей повної і переможної взаємної асиміляції Півночі з Півднем, Заходу зі Сходом методом об’єднання всього людства засобами „простими і всім зрозумілими“».
Таким простим засобом Великий Оленяр вважав саме оленів, котрих полюбив в дитинстві, кочуючи з батьками по безмежних просторах рідної Чукотки.
Зі священним трепетом і неабияким обуренням пан Ройтберг дочитався до найголовнішого: ексклюзивна національна гордість громадян, якою пишалося не одне покоління, насаджена штучно!