«Ми мусимо до ноги знищити всі надбання тих, хто служить „золотому теляті“! — писав соратникам т. Оленін. — Телятина піде на котлети! А ми мусимо нарощувати оленяче поголів’я таким чином, щоб, зрештою, остаточно стерти межу між тваринним і людським світом! Олені мають замінити робітникам все!
Якщо треба, то й рідну матір! Олені — передусім! Олені — честь, совість і розум нашої епохи! Вдаримо оленем по нехлюйству!
Товариші! Мушу попередити: буде важко. На рахунку — кожне копито. Але, повірте, настануть ті часи, коли ідеї оленізму завоюють увесь світ!»...
Ройтберг старанно сфотографував пожовклу писанину мобільним телефоном і втік з архіву, несучи у своїй душі великий сумнів щодо вірності обраного державою шляху.
І от сьогодні настав день, коли можна було б знайти однодумців.
Саме там, на святкуванні ювілею і урочистому покладанню вінків до пам’ятника Івану Оленіну.
Принаймні можна буде показати сфотографований лист комусь більш обізнаному в політичній обстановці. А потім — нехай розбираються...
До центрального скверу пішов пішки, адже тепер, дізнавшись страшну таємницю, вирішив поберегти нещасних тварин, що потерпали від спеки в чужорідних умовах.
...Була десята година ранку.
До пам’ятника Великому Оленяру сходились народні маси.
Перед невишикуваними рядами цих мас йшов досить вишикуваний подвійний ланцюг поліцейських зі щитами в руках на той випадок, якщо надто екзальтовані прихильники «оленізму» кинуться покладати квіти раніше за офіційну парламентську делегацію.
А делегація вже наближалась повільною і урочистою ходою.
Одягнувши окуляри і міцно тримаючи мобільний телефон у руці, Ройтберг уважно оглядав обранців народу.
Кому довіритись?
Обранці несли вінки і кошики, повиті стрічками з написами, витісненими золотом: «Великому Оленяру — від вдячного керівництва держави», «Дорогому вождю світового оленярства!», «Гегемони за розвиток оленярства!».
Їхні кроки м’яко шелестіли по втрамбованій стежці ечиначушу, побризканому зранку розчином потрійного одеколону «Рускій лєс».
Ройтберг пробіг очима по урочистих натхнених обличчях.
Тут були всі п’ятнадцять президентів, на чолі з останнім, шістнадцятим, прозваним в народі Великий Тато, вісімдесят мерів столиці, обраних нещодавно і ухвалених Верховним Судом на одній посаді одночасно.
«Цих надто багато, спробуй розберися... — вирішив Ройтберг. — Треба шукати альтернативу».
Альтернатива була присутня, дякувати Богу, в одиничних екземплярах.
За купою мерів і групою колишніх і нинішнього президентів йшли їхні радники: улюбленець прогресивної золотої молоді пан Ян Кабатчик, арбітражний наглядач мережі супермаркетів пан Разанов, міністр захисту рідкісних популяцій пан Кувалда, голова товариства «Скошені Очі», пані Ренко, голова спілки диригентів пан Чьоткін, генеральний кутюр’є держави пан Серм’яжний та інші.
Пильне око Ройтберга вихопило в державній юрмі відокремлену групу представників інших партій і фракцій.
Ті були значно молодші за своїх колег і, на відміну від них, не стримували ходи, чітко крокуючи по розпеченому і вже трохи підсмердженому ечиначушу.
Їхні вінки і кошики було прикрашено лаконічними написами: «Від „Вільних Погоничів“», «За вашу і нашу волю!», «БАТІГ!».
Поруч крокували і «позафракційні» у демократичних футболках з фривольними написами на кшталт «Чи навчився ти, падло, вирощувати ягель?!».
На чолі йшли, взявшись за руки, лідери.
На їхніх зухвалих обличчях досвідчений Валентин Самсонович прочитав низку сумнівів у питанні державного укладу.
Вирішив звернутися до них.
Але як дізнатися напевне, щоби не втрапити в халепу, а ще гірше — до в’язниці?
Дійшовши до пам’ятника і поклавши квіти, представники влади підійшли до встановлених в один довгий ряд мікрофонів і одночасно зробили елегантний рух, до якого давно звикли пересічні громадяни: кожен ввіткнув до лівого вуха маленький навушник на витонченому позолоченому дротику.
Полились полум’яні промови, спічі і скетчі, скандування і гасла.
Скориставшись загальним піднесенням, Валентин Самсонович протиснувся ближче до народних обранців і, показавши своє журналістське посвідчення поліцейському, опинився ближче до керівника осередку партії «Вільних Погоничів» пана Цанюка.
Як підступитися?
Але пан Цанюк, будучи людиною демократично налаштованою до всього сущого, помітивши запитальний погляд, сам приязно звернувся до нього: