— Вільному — воля, пане!
— Воля — вільному! — радо відгукнувся на святкове привітання Ройтберг і притис до грудей руку з мобільним телефоном.
Пан Цанюк знову лагідно посміхнувся і вирішив допомогти поважному громадянину опанувати ситуацію:
— Ще рано. Гімн буде пізніше, шановний!
— Так, так... — поквапливо сказав Ройтберг і без зайвих слів простягнув молодику смартфон зі сфотографованим листом Івана Оленіна. — Прочитайте. Це важливо.
Кілька хвилин пан Цанюк вивчав вміст екранчика, прикриваючи його рукою від сонця.
Його обличчя стало серйозним, очі зблиснули, дихання і пульс досягли критичного стану.
Він витяг з кишені свою мобілку, перезняв лист.
— Дякуємо, брате! Це те, чого ми чекали! — урочисто промовив пан Цанюк, поплескавши Ройтберга по плечі: — Вітчизна вас не забуде!
Той зашарівся і наважився додати:
— Це важливо...
— Ми ВСЕ знаємо... — прошепотів пан Цанюк, стримано киваючи на когорту за своєю спиною.
— Все? — здивувався Ройтберг і з острахом кивнув в інший бік, де стояли мери, президенти і депутати: — А вони знають?
— Звісно! Знають — але мовчать... — пошепки сказав пан Цанюк і додав крізь конспіративно усміхнені вуста: — Ну це їм ще виллється в копієчку...
— І що ж тепер робити? — розгубився вкрай спантеличений Ройтберг.
— Ми ВСЕ зробимо, — так само тихо, але впевнено промовив пан Цанюк.
— А що саме? — захвилювався Ройтберг.
Але пан Цанюк заспокоїв його лагідним синівським жестом:
— ВСЕ! Так і перекажіть сусідам, колегам по роботі, друзям, рідним і близьким!
Він трохи замислився, пильно оглянув Валентина Самсоновича з ніг до голови і, нахилившись до самого його вуха, довірливо промовив:
— Ви, в разі чого... того... поганого про нас не думайте... Це ми тут так собі стоїмо — для конспірації. А от вночі будемо його, сатрапа... — він зловісно кивнув на монумент, — зносити! Чекайте на новини опівночі! І сусідам, колегам, друзям, рідним і близьким перекажіть — нехай чекають. Скажете?
Ройтберг перелякано закивав головою і поспішив асимілюватися з натовпом.
Увечері Ройтберг потелефонував Боді і, як наказував пан Цанюк, повідомив про те, що сьогодні увечері треба неодмінно впустити до помешкання представників телеканалу новин «Ох-ТіВі»!
Треба б ще когось попередити!
Адже бувало таке, що громадяни засинали і не відчиняли двері телевізійникам забороненого для трансляції каналу.
Порившись в нотатнику, Валентин Самсонович з подивом і деяким жалем зрозумів, що друзів у нього майже не лишилося.
Згадав хіба що Василенка, котрого колись звільнив з роботи і з того часу обходив десятою дорогою.
Як він тепер? Привід для дзвінка був непоганий, і Валентин почав накручувати Василенків номер.
Василенко довго не підходив.
А коли нарешті трубку зняли, в ній залунали дивні звуки — музика, свист, оплески.
— Що треба? — почув Ройтберг квапливий голос колишнього товариша і розгубився: той не привітався і навіть не поцікавився, хто телефонує.
Діловим став, подумав Валентин Самсонович і промовив так, ніби ніяких незручностей між ними не було:
— Привіт, Семене, я на хвилину: якщо ти замовляв новини від «Ох-ТіВі», то сьогодні вночі не забудь відчинити їм двері! Кажуть, буде щось важливе...
— Немає на те часу, — швидко відказали на тому кінці дроту. — Я дивлюсь «Громадяни мають баланс!».
І в слухавці знову пролунав і стишився дивний свист.
— Ну ти даєш! — здивувався Ройтберг. — Відколи ти став прихильником музичних шоу? Невже хочеш відхопити задурно мільйон?
— Не твоє собаче діло! — брутально вигукнув Василенко і поклав слухавку.
Ач як посмілішав, подумав Ройтберг, знизав плечима і пішов облаштовувати куток для прийому дорогих гостей. Поставив два крісла, увімкнув торшер, поставив на журнальний столик пляшку мінеральної води «Блю вота».
Головне не заснути, адже «новини» могли прийти і під ранок: замовлень у журналістів-телевізійників часом було багато, обслужити за ніч всіх бажаючих канал не встигав...
...Проте в помешканні Боді умовні позивні, котрі видав його дзвінок у передпокої, пролунали вчасно — рівно опівночі.
Бодя позіхнув, виліз із ліжка і спроквола всунув руки в рукави пухнастого халату. Переодягатися не схотів, адже глядачі могли бути в будь-якому вигляді, як і належить пересічним глядачам, що розлягаються після напруженого трудового дня перед увімкненим телевізором.
Просуваючись до дверей повз слоїки, реторти, казани та цілі батареї діжок, Бодя тихо лаявся і накривав плівкою приладдя, в якому він продовжував удосконалювати харчові додатки для зміцнення і спекостійкості ечиначушу.