Відтоді так і повелося: чіткий графік та розподіл функцій — Василенко лагодить сантехніку та забиває цвяхи, Ройтберг завантажує холодильник. Зоя особливо не приховувала, що приймає обох. Їй навіть подобалося дратувати одного подробицями побачення з іншим. Усе одно шанси її мізерні: обидва кавалери одружені. Щоправда, за Василенка Зоя б не пішла нізащо, а от Ройтберг... Недоліків у нього було море, але ж і оленів — пара та ще й чималий приплід. Часом, коли Ройтбергова дружина була у відрядженнях, Валентин позичав Зої упряжку. Тоді вона мчала нічним містом, як Снігова королева, невпинно шмагаючи бідаку Сема по вгодованих сіро-білих боках. Бачили б її ті телезірки, той імпозантний Юзя! Скільки у неї, у Зої, пристрасті, скільки нештучного рум’янцю та здорового шаленства! Цоб-цабе!
Тільки як повідомити світові, що ти є? Що достойна, аби до тебе навколішки задкували не тільки Марканов чи який-небудь Торчинський, але і сам віце-спікер — не тільки рідного, але й англійського парламенту?!
Зоя солодко потягнулася та спустила ноги з ліжка.
І раптом згадала.
І раптом здригнулася.
Господи! Невже те, що відбулося вчора, — правда?! І ця правда була крутіша за недавній сон.
А відбулося ось що. Пізно увечері Зоя вже накрутила волосся на бігуді, надягла халат і збиралася дивитися «Багату Тасю» — чотириста другу серію про красиве життя давніх московитів, — коли у двері подзвонили. Був вівторок — її вільний день, який саркастичний Ройтберг охрестив «рибним».
Отже, гість був незапланований. Стягувати бігуді не хотілося, — і Зоя накрила голову грайливою шовковою хусткою, від чого верхня частина тіла за об’ємом майже зрівнялася з нижньою. Відчинила. На порозі стояв сімнадцятирічний Бодя Ройтберг. Від нього тхнуло нефільтрованим пивом «Гармата».
Останнім часом Бодя також часто заходив до перукарні, і його зачіска почала наближатися до батькового «їжачка».
— Можна увійти? — нахабно промовив Бодя.
— Я вже лягаю спати, — суворо попередила Зоя. — Ось зараз потелефоную твоїм батькам...
— Навряд. — Бодя відсторонив її від дверей і увійшов.
— Добре. Чого тобі?
Запал Боді зійшов нанівець. Він укинув до рота жуйку, пожував її і видув велику кулю зеленого кольору.
— Це — усе? — посміхнулася Зоя. — Гарні в тебе кулі виходять!
— Зоя! — нарешті наважився Ройтберг-молодший. — Зоя...
— Ну?!
— Ти хочеш мати власного оленя?
Очі Зої зблиснули.
— Так от, я довго думав, — продовжував Бодя, — і знаю, як тобі допомогти. Батько ж не допоможе, не сподівайся...
Тут довелося зніяковіти Зої. Вона розуміла, що Бодя вже дорослий хлопчик і здогадується про її стосунки із батьком.
— Що ти маєш на увазі? — тримаючи марку, сексуальна перукарка підперла руками об’ємні стегна.
— Та нічо... Ти знаєш, що один оленячий ріг коштує стільки ж, скільки молодий олень, а може, і більше?
— Правда?
— Правда.
— Ну то й що з того?
— Я... я можу дістати тобі ріг. І ти купиш оленя.
— Ой, який добрий хлопчик-кіркорівець! — засміялася Зоя. — А ти знаєш, що в’язниці переповнені отакими-от мисливцями за чужими рогами?
— Сподіваюсь, батько мене не посадить... — похмуро пробурмотів Бодя, і Зоя одразу ж припинила сміх.
— То що ти пропонуєш? Украсти ріг батьківського оленя?
— Саме так, — упевнено підтвердив Бодя і, опустивши очі, додав скоромовкою: — Я для тебе усе зроблю, Зою! Навіть сьогодні вночі — тільки скажи.
Зоя бачила, що хлопець не жартує. З одного боку, пропозиція була привабливою. Дійсно, якби продати ріг, то питання власного транспорту відпало б. З другого — це було небезпечно. А з третього — не обідніє Ройтберг, якщо поділиться рогом. А з четвертого — вона тут ні до чого. Нехай потім розбирається зі своїм синочком сам.
— Ну... Я навіть не знаю... — промовила вона, поправляючи на голові хустку. — Ти ж потім не відлипнеш. Знаю я вас... — А сама раптом подумала, що й ця ідея не така вже погана: поміняти старого Ройтберга на малого. Все одно достойних кавалерів поки що на її горизонті не спостерігається.