Від несподіванки Бодя виплюнув залишки попкорну в слоїк з опарою ечиначушу і почав стукати по покришці телевізора, вимагаючи продовження сюжету.
Але веселун уже начитував прогноз погоди на наступні три роки.
Бодя тер очі, напружував зорову пам’ять, відтворюючи в ній коротенький сюжет і риси обличчя, котрі побачив на екрані.
Такі-так: це точно була Зоя!
Зоя Пікач.
Жінка його мрії.
Але що з нею сталося?
Чи варто довіряти коміку зі «Сто першого...»? Чи краще викликати «хатні новини» «Ох-ТіВі» на чолі з Сулейманом Напіддамом та чарівною Міланою?
Бодя нервово забігав по кімнаті, зносячи на своєму шляху реторти, колби і слоїки.
А потім, відкинувши усілякі умовності, набрав номер рідного батька.
— Ви помилились номером! — відгукнувся той схарапудженим тоном і додав дивне: — Це був не я! Присягаюся!!
— Тату, це я, твій син! — поквапився повідомити Ройтберг-молодший.
— Син? — недовірливо перепитала слухавка. — Тоді назви своє ім’я!
«Мабуть, зараз усі з глузду поз’їжджали...» — подумав Бодя і додав якомога спокійніше:
— Богдан.
— Відповідь невірна! — зловтішно сказала слухавка.
— Бодя... — здогадався виправитись Ройтберг-молодший.
На тому кінці дроту на кілька секунд запала тиша.
— Бодя? — нарешті вимовив батько. — Так би одразу й сказав...
— Тату, що з тобою? — турботливо запитав син.
— Усе нормально, — трохи повеселішав голос у слухавці. — Я тут... цеє... родимку виводжу — увесь у милі... тому й не впізнав... А тобі чого? Кажи, адже я маю п’ять хвилин, а потім треба змивати розчин...
«Кожен казиться по-своєму...» — подумав Бодя, вирішивши не вдаватися в подробиці батькового особистого життя, і тому поставив питання руба:
— Тату, а ти знаєш, де зараз... — тут він затнувся, не в змозі вимовити солодке ім’я свого юнацького захвату. Але переборовши трем, додав: — ...та перукарка?
— Яка ще перукарка? — вдав, що не розуміє, Валентин Самсонович.
— Ну та. через яку ти з мамою посварився... Зоя, здається... Зоя Павлівна... З перукарні «Бобрик»?
Довгий тяжкий схлип пролунав у слухавці.
— І ти, Бодя?.. — схвильовано вимовив батько, а потім, опанувавши себе, додав із ревнощем: — У тюрмі твоя Зоя! Не бачити тобі її, як власних вух!
Оскільки Бодя і без цієї дотепної констатації власні вуха бачив лише в дзеркалі, втрачати йому було нічого і він сміливо продовжив наполягати:
— У якій тюрмі? За що?
— Бо дуже розумна була... — буркнув батько. — Усім хвоста, тобто роги, накрутила...
— А я щойно бачив її по телевізору! — переможно повідомив син.
— Невже? — знущально проспівала слухавка. — І що ж вона там робила? Ягелеву баланду сьорбала?
— Навпаки! Коханням займалася!
— Горбатого могила виправить... — буркнув Ройтберг-старший.
І Бодя зрозумів: клюнув!
Варто лише дати йому, горбатому, час.
Посміхнувся і поклав слухавку.
— Слухай, Семене, — казав за кілька хвилин Валентин Самсонович старому приятелеві Василенку, — відкинемо колишнє...
Дзвінок підступного товариша заскочив Василенка якраз в ту мить, коли він хотів розпалити багаття з охайно складених у дровітню доларів.
— Пам’ятаєш, як у нас було: один за всіх?.. — продовжував Ройтберг.
— Було та відмукало! Гроші позичити хочеш? — ядуче запитав Семен, зловтішно підпалюючи сірник. — А дзуськи тобі!
— Не про гроші мова — про Зою...
— А що тут говорити? — скис голос у слухавці.
— А те, що сидить наша Зоя у в’язниці. Бодя каже, показували її по «Єдиному» — вона там ніби-то з якоюсь бабою коханням займалася...
— Горбатого могила виправить. — відгукнулась слухавка.
І тяжко дмухнула прямо у вухо Ройтберга.
І той зрозумів: клюнув, горбатий!
І поклав слухавку.
...Немає нічого кращого, як прокинутись від довгого сну, розім’яти скоцюрблену душу, провітрити засиджений мухами мозок!
Відчути, що ще є, ще лишився порох у порохівницях, здригнутися від потужного бродіння крові в синіх витончених у сплячці судинах — і бігти, летіти, мчати наперекір спекотному, застійному, задушливому, застояному вічному літу.