— Що? Торт? — розчаровано присвиснув Василенко. — Навіщо?
— Торт буде великим — гадаю, грошей у тебе вистачить, — посміхнувся Ройтберг. — У торті ти пронесеш дві саперні лопатки.
— А навіщо дві? — запитав Семен.
— З нею там ще якась баба сидить — нехай теж риє, швидше буде! Документи на відвідування мені зробили за старою дружбою в самому Міністерстві внутрішніх і зовнішніх справ.
— Геніально! — вигукнув Бодя. — А що робитимеш ти?
— Я? — з поважним виглядом прокашлявся Валентин Самсонович. — Я — мозковий центр, це по-перше. По-друге, я займуся її подальшою долею. Адже треба буде зробити документи і взяти квитки на міжнародну упряжку куди подалі. Їй в країні поки що залишатися не можна. Отже, на мені — документація, візи, квитки...
— І це все? — підозріло запитав Василенко. — А скільки ти зробиш квитків?
— А це вже залежить від твоїх грошей, свистун оленячий! — посміхнувся Ройтберг. — Можу взяти хоч на всіх!
— А якщо вона не захоче рити? — висловив слушну думку Бодя, пам’ятаючи крутий норов перукарки. — Вона ж така...
— А ти, бовдуре, звідки знаєш — яка? — підозріло скосився на сина батько, і несподівана думка обпекла його і без того обпечену фарбою і настоянкою проти бородавок голову: — А чи не ти, ворожий сине, тоді ріг у нашого Сема відпиляв?!!
...Тут варто зробити велику паузу. Адже після вдало складеного плану врятування норовливої троє чоловіків, як і годиться чоловікам в їхньому небезпечно-конспіративному становищі, ледь не побилися, згадуючи один одному минулі гріхи, докоряючи зрадництвом дружби і невдячним синівством. Аж доки вірна «ягелівка» не змусила їх дійти солідарності в тому, що всі жінки...
А зокрема, Зоя... Зоя Павлівна Пікач...
І все ж таки... Хоч би там як...
Найкраща перукарка світу.
А можливо — усього Всесвіту...
...Уперше за багато років безтурботного відпочинку до парламентського палацу з’їжджалися державні і приватні упряжки народних обранців.
Але на підступах до будівлі на них чекала несподівана барикада: землю було вкрито копицями молодого ягелю, щедро посипаного оленячим делікатесом — сіллю.
Через те тварини зупинялися, голосно вдихали ніздрями повітря і, не слухаючись батогів, починали жувати смачну страву, утворюючи на трасі неймовірну штовханину.
Довелося законописцям кидати упряжки і просуватися до сходів парламенту пішки, з подивом розглядаючи плакати, розвішені на деревах: «Повернемо оленів на історичну батьківщину!».
Але трапилась і ще одна неприємність: багато хто з них уранці не знайшов свого мобільного телефону особливого призначення. Тому обличчя в них були зосереджені і розгублені.
Хоча кожен сподівався, що телефон зник тільки в нього і врешті-решт можна буде для голосування позичити його в добросердного колеги.
Дехто приїхав сюди вперше — зі здоровою мальдівською засмагою або широкозубою еміратською посмішкою.
Вони відверто тішились величним виглядом парламентського палацу, насолоджувалися повітрям рідної вітчизни і з задоволенням демонстрували свої нові латки на «лагерфельдах» та «луївітонах».
Узагалі-то всі вони були душками, приємними і добросердними слугами свого народу. І завжди радо відгукувалися на його поклик.
І цей поклик потужно пролунав саме сьогодні, відриваючи їх від тенісних кортів, міжнародних фестивалів з крокету та усіляких паті і барбекю.
Отже, пістрявий натовп сунувся сходами в передчутті гарного і необтяжливого спілкування в ностальгійній атмосфері рідного парламенту.
Але в залі на них чекало страшне, найпідступніше, найжахливіше розчарування. Адже побачили таке.
На трибуні, де зазвичай стояв розігрітий самовар-брейк з чередою фарфорових філіжанок та низками безкоштовних бубликів, лежала ціла гора. мобільних телефонів, підступ до яких перегороджував той самий лозунг, значення якого душкам здався малозрозумілим ще на вулиці: «Повернемо оленів на...».
Ба, більше!
Прохід до самоварного місця загороджували якісь невідомі їм молодики в одностроях та футболках з брутальними лозунгами поверх них.
Душки в розпачі зупинилися і з не меншим подивом побачили наступне.
На трибуну вийшов огрядний заслужений олень. Він пряв вухами і загрозливо ворушив своїми розлогими — у два чи більше метрів завширшки — рогами.
Зал видихнув і завмер.
Один з лідерів «Вільних Погоничів» підійшов до тварини, почухав за сивим вушком царя північних рівнин, і той видав довгий протяжний свист, котрий поволі перейшов у ностальгійний марш «Прощання слов’янки».