Пан Кувалда, щоби не витрачати часу, під диктовку покоївки цьоці Моці дописував дисертацію; прекрасна Галя Бергман, висолопивши з ротика спокусливого язичка, фарбувала нігті на лівій нозі; пан Кабатчик, прилаштувавшись у кутку на килимі, тихо лагодив колекційний примус і нікого не чіпав.
Пані Ренко дописувала останній розділ мемуарів, старанно виводячи китайські ієрогліфи на чудовому рисовому сувої.
Пан Разанов складав велике полотно пазлів, на якому вже досить чітко вимальовувалися безкраї лапландські рівнини.
Усе було тихо, по-сімейному.
Так само по-сімейному вийшов до любих гостей Тато — у ватяному халаті з великими атласними вилогами, в турецькій фесці і м’яких карпатських чунях. Ніжним жестом запросив присутніх за англійський стіл часів Карла Великого.
І нарада почалася в теплій невимушеній атмосфері.
Спочатку вислухали самого керманича.
Він сопів, мов дитя.
— Ну все ж так гарно починалося... Так добре. О, невдячні... — майже простогнав він і спрямував зір на принишклих колег. — Чи ви від мене щось приховуєте?!
— Та ні... — почав докладати пан Разанов. — Якраз зараз Стабільне Покращення мало б увійти в завершальну фазу і планомірно перейти до фази КіО.
— О! — повеселішав Великий. — Коли я був ще малим, я бачив Кіо в цирку!
— КіО означає: Кінцеве і Остаточне! — поправив його пан Разанов і повів далі: — Але... Не встигли! Не встигли остаточно і кінцево довести це нашому славному народу... — забив він себе в груди.
— Дивно... — знизав плечима керманич. — А що встигли?
— Ну... різне... — сказала пані Бергман, дмухаючи на свої нігтики. — Хто скільки зміг...
— І що ж тепер робити? Що робити в цій ситуації??? — скрикнув Великий. — А якщо вони й сюди дістануться?!
— У кого є пропозиції? — поважно оглядів принишкле товариство Разанов.
— «У мене!» — замахав своїми прапорцями пан Чьоткін.
Але його вирішили не слухати — надто довгою була б та промова, шкода часу!
Натомість слово взяв пан Кабатчик:
— Пропоную таке. Спочатку навісимо на свої хатинки ті вивіски, які на них раніше були...
— А які були? — не зрозумів пан Кувалда.
— Ну, як це — які? — зморщився Кабатчик недолугості колеги. — Ви ж самі, дорогий мій, у Картинній Галереї проживаєте! От і поверніть назад ту вивіску!
— А переїжджати куди? — обурився пан Серм’яжний, котрий нещодавно з таким трудом зробив євроремонт у всій будівлі Києво-Могилянської академії, котру придбав на старість для своєї тещі.
— Та нікуди! Нікуди не треба переїжджати. Це щоб народ заспокоїти. Він все одно в галереї не ходить, перевіряти не буде. А вивіску на свої приватні хатинки повернете — заспокоїться.
— Це точно, — кивнув Тато. — Народ у нас хороший, довірливий...
Але подумавши, розгублено додав:
— А мені що робити? У мене обійстя нове, історичної цінності ніякої...
— Вам? — замислився пан Кабатчик. — Вам взагалі простіше за всіх нас! Вам треба лише повісити на браму кілька дощок. Скажімо... — Він пожував кінчик своєї бороди і за секунду повів далі: — «Табір для неповнолітніх пластунів», «Санаторій для ветеранів оленярства», «Студентське містечко». Можна ще — «Іподром», «Стадіон», «Басейн»...
— Геніально... — видихнув пан Кувалда.
— Так, непоганий хід, — згодився Великий. — Які ще будуть пропозиції щодо повернення довіри нашого славного електората? Телебачення працює? Може, їм розваг не вистачає?
— Вистачає! — доповів пан Серм’яжний. — Веселимо, тільки дим йде! У нас все прозоро, демократично! В ефірі чого тільки не роблять: виходять заміж за мільйонерів, розлучаються, ведуть розслідування разом з екстрасенсами, смішать коміків, ріжуть правду-матку за гроші, худнуть, демонструють баланси, готують. Навіть народжують привселюдно. Народ дивиться, відволікається. Всі задоволені! Ще додамо трохи привселюдних катувань, щоб усі смаки задовольнити...
— Архіпрекрасно! — потер руки керманич і насупився: — Так у чому ж проблема?!
Присутні перезирнулися, чи варто засмучувати таку хорошу людину і хто це мусить зробити.
Усі погляди мимоволі схрестилися на прапорцях пана Чьоткіна — нехай уже проявить свої диригентські здібності!
А той і радий був привернути до себе увагу: відважно замахав прапорцями.
І намахав усю правду: і про катастрофічні наслідки віднайденого злощасного листа Першого Оленяря, і про тотальне викрадення і відправку на історичну батьківщину стад, і про зникнення більшості душок у гірських закордонних нетрях, і про варварські знесення монументів, і про заблокування депутатського мобільного зв’язку...