Тільки скіфських дарів там не було.
– Старий?! Чаклун!! – раптом голосно крикнула Ольвія. – Де ти, лихий віщун? Ти не все побачив! Бо ти засліплений своїм царем. Скіфи піднесуть дари твоєму царю не у вашій столиці, а в своєму степу! І серед тих, хто піднесе дари, буде і мій Тапур. Чуєш, лихий віщун? Мій Тапур буде підносити у степах Скіфії дари своєму богові!.. А тепер… тепер чиніть… робіть зі мною, що хочете!
І в ту ж мить важкі і тверді руки лягли їй на плечі, здавили їх так, що ледь не хруснули кості, і почали її гнути, ставити на коліна, і вона, з останніх сил рвонувшись, гордо випросталась…
Розділ п'ятнадцятий
І зібралися всі чоловіки Сифії
Скільки не було кибиток у Скіфії – чорних і білих, багатих і бідних, – всі, до єдиної, на скрипучих дерев'яних колесах, з жінками і дітьми, із домашнім скарбом вирушили на північ.
Скільки не було у Скіфії табунів прудких коней, скільки не було стад корів, худоби – молочних корів та тяглових волів і биків, – скільки не було отар овець, всіх, до останнього коня, корови, вола, бика та вівці, пастухи погнали різними шляхами, але в одному напрямку – на північ.
Скільки не було у Скіфії вільних чоловіків, опоясаних акінаками, всі, до єдиного, від найстарішого до наймолодшого, осідлавши бойових коней та виповнивши сагайдаки дзвінкими стрілами – хто з кістяними наконечниками, хто із бронзовими, хто із залізними, – та нагостривши акінаки й наконечники списів на чорному камінні, всі з'їхалися у священну землю Герр – край царських могил і минулої скіфської слави.
Кожний рід прибув окремою дружиною, під власним бунчуком на чолі з десятниками і сотниками, при повному озброєнні, з торбами ячменю для коней та харчем для вершників, із запасними кіньми і, прокричавши бойовий клич роду чи племені, займав своє місце.
По всій рівнині дзвеніли бунчуки, іржали коні, лунали тупоти коней, крики, пісні… Приятелі, які давно не бачились, розкидані із своїми родами в безкрайому степу, тепер з радісними вигуками кидалися навстріч, обіймалися, ляскали один одного по плечах, згадували минулі походи і битви… А то на радощах борюкалися, качалися на зеленій траві… А ті, в кого збуджена сила хлюпала через край, в кого свербіли тверді руки та міцні кулаки, затівали кулачні бої: билися старанно, заповзято, надсадно хрипіли й гехкали, вкладаючи в удар всю свою силу і вміння… Герці були беззлобні, і тому на заюшені носи ніхто не звертав уваги. Б'ються друзі, гамселять один одного кулаками під ребра, під щелепи – значить, сили на радощах нікуди дівати, чому ж не потішитись боєм, не показати перед чужими родами своє вміння, свій меткий удар. Та й справжній бій потім не таким страшним видається.
Там і тут лунають бойові кличі родів і племен:
– Арара!!!
– Гурара!!!
– Улала!!!
– Калала!!!
Глядачі хриплими криками підбадьорюють бійців, цокають в захваті язиками, збуджено оцінюють спритні і сильні удари і, зрештою, самі засукують рукава.
– Хто хоче побитися, у кого сверблять руки – виходь!
І виходять, і б'ються, і все одно сили нікуди дівати.
Там рід зійшовся з родом і, поклавши один одному руки на плечі, вибивають ногами по колу, аж трава із корінням летить.
Хто показує свою вправність у стрільбі із лука: один підкидає грудку, котра блискавично падає, а другий ще швидше здоганяє її стрілою, і грудка, не встигнувши впасти, розсипається на порох.
Хто кидає списи, і вони летять точно в намічену ціль, хто схопився на акінаках, хто схрестив уже мечі…
Вбрані всі однаково: у чорних похідних башликах, у повстяних, але різнобарвних куртках, у повстяних чи шкіряних штанях чи й у простих шароварах, взуті у м'які сап'янці без підборів, з м'якою підошвою, з перев'язаними халявами.
А хто й босий, але із сподіванкою роздобути собі взувачку у персів. Як пощастить, звичайно.
А захищені од смерті по-різному. Найбідніших захищає одна лише повсть, та й та – благенька, витерта, пропалена біля вогню, ношена й переношена. Та ще захищають їх міцні кості, задубіла у степах шкіра та сподіванка на удачу: везло досі, живий-здоровий, повезе і нині.
Хто багатий, у того на грудях і плечах нашиті смуги дубленої, твердющої шкури, яку не просто й мечем узяти. А хто ще багатший, в того на грудях залізна луска. Десятники, сотники, тисячники, старійшини, знатні мужі і воїни чи просто багаті родичі вождів і самі чиїсь багаті родичі, ті у великих, важких і дорогих шоломах, захоплених у минулих битвах ще дідами їхніми, чи батьками, або ж куплених при нагоді у грецьких купців.
Вожді сяють позолоченими шоломами, як оно-но сяє Тапур на чолі свого війська, вожді закуті у залізо, і груди у них у залізі, і плечі, і поножі на ногах, і навіть голови та груди їхніх коней у залізо закуті. Такі довго житимуть, добра у ворога собі чимало наберуть, ще багатшими, ще грізнішими стануть… А більше ляже тих, у кого груди захищає одна витерта повсть, бо списом її проштрикнути легко, стрілою пробити ще легше… А пощастить ухилитися від списа чи стріли – з недруга здере панцир, натягне на себе – сам радітиме, інші заздритимуть… «Диви-и, – скажуть, – башлика не має, бідак з бідаків, а який панцир добув. От пощастило. Тепер його у степах зватимуть не інакше, як: Той, у якого залізний панцир».