Степ дихав нічною свіжістю, десь брязкотіли повідцями коні, та чути було, як у пітьмі перегукувались ближні і дальні дозорці:
– Пильнуй!
– Пильнуй!
«Пильнуй», – подумки повторив Іданфірс і вкотре задумався: чи ж кріпко він пильнує Скіфію в лиху годину, чи все виважив, врахував, перш ніж стати на герць із всемогутньою Персидою?.. О, багато народів і племен, великих і малих, покорила Персида, її Колесо потрощило кості кращим воїнам світу. Чи ж вистоїть Скіфія проти такої навали царя царів?.. Чи ж все він урахував? І, як на духу, каже собі владика: все! Врахував усе!
– Пильнуй!
– Пильнуй!
«Пильную, – думає владика, – пильную Скіфію, покіль б'ється моє серце і покіль лишиться у мені хоч краплина крові».
Дивився в затухаюче вогнище і бачив у вмираючих язиках вогню очі… Рідні до болю очі… Сини… А може, то очі не лише його синів, може, то вся Скіфія тривожними очима дивиться на свого владику, німо питаючи: чи ж приведеш мене до перемоги, а чи кістьми я ляжу під перське Колесо?
Перед внутрішнім зором владики пливло море гостроверхих башликів, у вухах гриміли бойові кличі родів, іржали коні… Він підняв Скіфію, посадив її на коня і завтра кине на бій… Ще і ще обмірковував свої задумки, зважував їх… Сьогодні ще він має час вивірити, завтра буде пізно…
Зненацька вгорі, в дірці для диму, зникли зорі, ніби хто чорний і кудлатий заглянув до шатра… Загудів вітер, крізь ребра оголеного шатра видно було, як на потемнілому обрії лисицею мигнула і щезла жовта блискавиця. І тієї ж миті вдарив грім!
Вдарив лунко, з виляском.
Іданфірс здригнувся, звівши голову, закляк, прислухаючись. Чи грім гримів, чи йому вчулося? Небо було аж чорне від грозових хмар, блискавиці вже синіми зміями вигиналися у пітьмі… Знову вдарив грім, гуркітливою луною покотився над рівниною…
Іданфірс схопився на ноги і квапно вийшов із шатра.
Гриміло!
З усіх шатрів і юрт вибігали вожді і старійшини, воїни, які спали просто неба, схоплювались на ноги, здіймали руки до грозового неба.
– Папай! – лунало над рівниною. – Ми чуємо твій грізний голос, захиснику і батьку наш! Ти спішиш нам на поміч! Тобі все повідав Глам. Слава Гламу, воїну скіфському слава!!!
І сповнилась долина бойовими кличами.
Гримів грім, голос бога Папая вітав скіфське військо. І скіфське військо, потрясаючи зброєю, вітало бога Папая.
Затремтів Іданфірс, звів старечі руки до чорного грозового неба, що аж палахкотіло од блискавиць і розколювалося од страшних гуркотів, і по щоках його котилися сльози вдячності. Грім – то голос Папая. Долетів до бога на вогняних крилах старий воїн Глам. Озвався Папай: «Я з вами, сини мої, з вами у лиху годину!»
По запалих щоках владики котилися сльози і змішувалися із дощовими краплями. Боги не полишили Скіфію, боги із ними, синами своїми степів цих безмежних!
Клекотіла долина в громах, блискавицях, іржанні коней та бойових кличах скіфських родів.
Розділ шістнадцятий
Зустріч в чужинській орді
Опритомніла, коли вже було темно.
У юрті кволо блимав глиняний світильник; біля її ніг, зігнувшись, стояв раб з кільцем у носі. Не то дрімав стоячи, не то сумно хитав головою… Побачивши, що полонянка розплющила очі, раб як заведений закланявся, дзвоник у його носі зателенькав.
– Нелюди!.. Звірі!.. – прошепотіла Ольвія і кинулась на той дзвоник, наче він був всьому виною. Раб позадкував до виходу, але його знову штовхнули до юрти.
– Тобі теж вправимо кільце в носа, – сказав хтось, і по хвилі в юрту просунулась усміхнена лиса голова з акуратно завитою бородою. – Кожний, кому не лінь, буде смикати за кільце. Дзвоник теленькатиме і щомиті від найменшого твого руху нагадуватиме тобі, що ти – рабиня.
За повстяною стіною хтось реготав, раб кланявся, дзвінок брязкотів, а усміхнена голова з акуратно завитою бородою скалила око й підморгувала їй.
– Де ви поділи мою дитину?
– Вона ще жива, – сказала голова із завитою бородою. – Але скоро може бути мертвою. Все залежить від тебе.
І лиса голова із завитою бородою скалила око й підморгувала.
– Ти поведеш нас у той край, де кочують скіфи і де пасуться їхні табуни. У нас обмаль часу, щоб блукати степами, де немає ні води, ні дорог. А з провідником буде і швидше, і надійніше.
– Я не знаю дороги.
– Пригадаєш. Бажано йти так, щоб вийти скіфам у спину.
– Я ненавиджу зраду!
– Можливо, – згодилась голова, – але ти врятуєш дочку… То як? Де скіфи? Де їхні табуни? Пасовиська? Кочовища? Ну?.. Швидше, швидше повертай у роті язиком.