– Не знаю. Нічого не знаю, бо я сама від них втікала.
– Тікала, а тепер повернешся їм мстить.
– У мене немає до них зла.
– Жаль…
– Віддайте дочку, коли вона ще жива!
– Ти сама її погубила. Але можеш ще і врятувати. Подумай. Одну ніч подумай. Останню ніч своєї волі. А вранці або даси згоду, або станеш рабинею з кільцем у носі. І ми віддамо тебе воїнам на утіху. Віддамо на один день, але той день для тебе буде довгий… дуже довгий день.
Підморгнувши, голова зникла.
Тіло її похололо, затверділо і взялося наче кригою… І вона відчула, що – все… Ні Лікти не врятує, ні себе… Відчула, що тут, на фракійському березі Істру, в чужинській орді увірветься її стежка… І де вона увірветься, того ніхто не знатиме: ні батько, ні… Ясон… Чомусь у ту мить згадався їй полемархів син, голубоокий товариш її дитинства… Може б, і справді була б вона з ним щасливою, коли б не Тапур… Ат!.. Що тепер гадати, чи не все вже одно? Щезла її мати без сліду у цім широкім білім світі, щезне так і вона. Єдине, що вона хотіла б зараз, – це повернутися у рідне місто… Хай не в місто живих, то хоч у місто мертвих. У некрополь. Все ж таки легше лежати у рідній землі. Але і це щастя для неї уже недосяжне. Її просто кинуть у фракійському степу на поталу вовкам чи гайворонню… Та й це ще не страшно. Страшніше, коли її примусять жити. Рабинею із дзвоником у носі… Примусять жити потаскухою для різних волоцюг…
Гарячково обмацала себе, але акінака не було. Його в неї забрав, здається, ще Ганус… Зринула в пам'яті зелена толока на березі Маленької річечки, чорнява молодиця, котра годувала Лікту. То було останнє добро, яке зустріло її у житті. Попереду вже добра не буде. Попереду її чекає саме лише зло. І наруга…
Схопилась, заметалась по юрті, шукаючи хоч що-небудь гостре. Та, крім глиняного світильника, у юрті більше не було нічого… А глиною життя свого не уб'єш…
Раптом вчулося, що десь плаче дитина…
І той плач гострим лезом черконув її в серце… Але не вбив її, вона ще була жива, хоч і закам'яніла та закрижаніла, але десь глибоко в серці був ще біль… Та біль – то все, що лишилося в неї живого…
А може, й справді показати персам дорогу до скіфів? Мигнула ця думка, і на мить їй здалося, що стоїть вона голою, і всі на неї пальцями тикають…
Ні, надто щасливою вона була в білому місті над голубим морем, надто вільною, надто гордою і незалежною, щоб стати зрадницею.
А дитина десь плакала…
А може, їй вчувалося?
І вона знову гарячково обмацувала себе, кидалася по юрті в пошуках чогось гострого, бо несила було слухати той плач… Слухати і чекати ранку, коли її віддадуть волоцюгам…
Але нічого гострого в юрті не було.
Вона не вірила, що в юрті немає нічого гострого, взяла світильник і, присвічуючи собі, почала обходити юрту.
А тоді нараз глянула на вогник світильника й спинилась: є! Шукає вона свою смерть, а смерть – у її руці. Не тільки залізо урве життя, вогонь теж його убиває… І від думки, що вона знайшла смерть, що та смерть у її руках і вона нікому її не віддасть, стало трохи легше. Легше, що не перси її переможуть, а вона персів. І вся їхня страшна орда буде безсилою повернути її з того світу.
Вона стала посеред юрти, зняла башлик з голови, розпустила по плечах волосся…
«Це добре, що волосся у мене таке пишне, – подумала і заспокоїлась. – Горітиме яскравіше. А юрта спалахне – то й зовсім буде добре, бо ніхто вже тоді не перешкодить піти у світ предків».
– А що, царю, я тебе перехитрила! – сказала Ольвія і піднесла світильник до свого волосся.
Почувся легкий тріск, то вже спалахували перші волосини, як вогник метнувся од неї вбік, чиясь тінь лягла на її обличчя, і рука, взявши в неї світильник, поставила його біля входу на залізну триногу. Постать випросталась і підійшла до Ольвії.
– Ще не все втрачено, Ольвіє…
О боги, який знайомий голос!
Наче далеке-далеке, навічно втрачене дитинство озвалося до неї голосом того воїна.
Вона звела голову і побачила високого воїна з тонкою талією, з білявим волоссям, що вибивалося з-під шолома, у сірому плащі. Щось шпигнуло її, вона протерла очі, але воїн не зникав. Він пильно-пильно дивився на неї сумними очима, з такою тугою і таким невимовним болем, що Ольвія, все ще не вірячи здогадці, підійшла ближче, скрикнула:
– Ні, ні… Це видіння…
Перед нею стояв… Ясон. Не хижий пес-зайда, а товариш її дитинства, блакитноокий син полемарха.
– Ти-и?.. – видихнула вона і на якусь мить, скороминушу мить, їй здалося, що вона вдома, на березі Гостинного моря. Ясон мовчав, все на ньому, шолом, хітон, вовняний плащ, пояс із мечем, все, все було чужим, ненависним їй.
– Убивці!.. – прохрипіла вона. – Прокляті убивці! І перси, і… і ти! Всі ви, всі! Краще вогонь, аніж ти!