– Здрастуй… Ольвіє… – голос у Ясона затремтів. – Це я… Хіба ти не впізнала мене? Я не перс…
– Упізнала, – похитала Ольвія головою. – Упізнала тебе, сина мужнього полемарха, який служить народу своєму. Кому ти служилі своїм мечем, вільний еллін?.. Як ти опинився в чужій орді, серед убивць і хижаків?
– Ольвіє!..
– Мовчи!.. Я знала не такого Ясона.
– Ольвіє, вислухай мене…
– Що мені тебе слухати? Адже ти прийшов не для того, щоб повернути мені дитину.
– Я повернув би її навіть ціною власного життя, аби міг.
– Хто ти зараз? Людина чи найманець чужого царя, вбивця за плату? Хто ти?..
– Хто я?.. – Він сумно похитав головою. – Якби я міг сказати, хто я зараз…
– Виходить, ворог.
– О ні. Я просто служу у війську Дарія, – уникаючи дивитися їй в очі, сказав він. – Не проклинай мене, а зрозумій. Ти завжди мене розуміла.
– Ти служиш персам, убивцям моєї дитини, то як же тебе розуміти? Чи, може, ще й співчувати тобі? Нелегко ж, мабуть, бувши вільним, стати найманцем у чужій орді?
– Краще персам служити, аніж скіфам! – вигукнув він у відчаї. – Адже перси мене не розлучили з коханою. Коли тебе нагло забрав той проклятий скіф, я не знаходив собі місця. Сонце для мене більше не світило. Я втратив тебе, а заодно й себе. Я не міг більше жити у місті, де все, все нагадувало про тебе. Я втік із міста, поневірявся по світу, забрів на Балкани. Думав, серед чужих тебе забуду, але таке забуття було вище моїх сил. Я не міг тебе вирвати із свого серця. Бо, щоб вирвати тебе з мого серця, треба було вирвати саме серце. І тоді я подумав: чи не ліпше знайти свою смерть, коли ти втрачена назавжди?.. Я шукав смерті… Аж тут прийшли перси. Мені було все одно, і я найнявся у їхнє військо, аби знайти свою смерть.
– Воїни гинуть у боях з ворогом, – сказала Ольвія. – А так, як ти, роблять тільки…
– Мовчи! – крикнув Ясон.
– Боїшся? Кого й чого? Своєї совісті?
– Не будь жорстокою до мене, Ольвіє. Я не зрадник і не боягуз. Я просто на роздоріжжі.
– Але перси тебе взяли не за гарні очі. Тобі доведеться вбивати і грабувати. – Ольвія помовчала. – Ти думав про це? Хто потрапить у вовчу зграю, той втрачає свою доброту. Або стане вовком, або вовки самі його розтерзають.
– Ольвіє, не будь такою жорстокою до мене!
Ольвія довго мовчала, кусаючи губи, а тоді тихо заговорила:
– Я… я розумію тебе. Твоя доля пішла шкереберть, але… Але мені зараз не до твоєї долі. Йди геть, Ясоне. Служи царю царів, а в мене своя дорога. І вона вже скінчилася. Що було між нами світлого – дружба і мрії, – те й залишиться. А такого, як ти є зараз, я знати не хочу.
Ясон простяг до неї тремтячі руки.
– Благаю тебе, не проганяй. Я тільки щойно дізнався, що ти у персів… Аби побачити тебе, напросився в охорону. З одним персом стоїмо на чатах…
– О доле! – тільки й вигукнула Ольвія. – Хто б міг подумати, що ти колись будеш мене охороняти в чужому таборі.
– Якщо від скіфів, то я ладен тебе все життя пильнувати! – палко вигукнув Ясон. – Невже ти й досі… кохаєш? Того скіфа? Чи тебе скіфські знахарі напоїли чарами?..
– У мене загинула дочка, а ти…
Ясон тяжко зітхнув, постояв – Ольвія мовчала і була далека у ту мить від нього – і тихо вийшов. По якомусь часі почувся здавлений крик, щось гуркнуло, наче впало, і в юрту знову зайшов Ясон.
Ольвія навіть не повернулася до нього.
– Я щойно вбив свого напарника по варті, – сказав він глухо.
– Хоч і всіх перебий, – озвалася вона байдуже і пильно дивилася на глиняний світильник.
– Ось тобі шаровари, плащ і шолом, – поспіхом мовив він. – Швидше перевдягайся, біля сусідньої юрти стоять коні. Перси міцно сплять, а таємне слово для пересування в таборі я знаю. Доки розвидниться, ми, як пощастить, будемо далеко звідси.
– Лікта… – прошепотіла Ольвія. – Хто поверне мені Лікту?.. Я чую її плач… Ні, я без неї не піду.
Ясон безпомічно розвів руками.
– З підземного царства Аїда ніхто не повертається. А вранці загибель чекає й на тебе. Та ще й глум. Але я тебе врятую. Я відчуваю, що ти вже ніколи не будеш моєю, що наші дороги розійшлися навічно. Ти стала іншою, і я став іншим. Ми – як чужі тепер. Але в ім'я минулого, сонячного і світлого, я врятую тебе. Врятую, щоб знати, що ти є і будеш на землі. І тоді мені буде легше. Навіть помирати.
– Я не можу піти… Мене не пускає плач Лікти. Послухай, правда ж, вона плаче?.. Чуєш, чуєш?..
– То виють вовки, яких перси возять у великій клітці. Непокірних вони кидають на поталу вовкам.
– Вовки… Всюди вовки…
– Ходімо, допоки північ.
– Ні, Ясоне, я не піду. Я чую, як плаче Лікта і кличе мене…