– Я розумію… Ти… ти не хочеш іти зі мною. Але ти мусиш застерегти скіфів. Може, вони нічого й не знають про персів? Ти попередиш Тапура. До всього ж він твій чоловік.
– Тапур?.. – Ольвія зробила крок і відразу ж спинилась. – А Лікта?
– Ти відомстиш за її смерть.
А сам подумав, що заради спасіння Ольвії він ладен рятувати навіть Тапура, свого найлютішого ворога. Аби лише Ольвія жила, аби він знав, що вона є у світі…
– Перевдягайся, прошу тебе. Часу у нас зовсім обмаль.
Ясон вийшов з юрти, щоб прислухатись до тиші, а коли повернувся, то в юрті стояв перед ним у плащі й шоломі молодий і гарний воїн… Тенькнуло в Ясона серце, але він стримав себе і сказав нарочито безбарвним голосом, навіть дещо аж сердитим.
– Слухай мене уважно. Ти мовчатимеш всю дорогу, говоритиму я. Коли що… будеш видавати себе за німого. І ще одне: на виході з табору нас зустріне дозор. Нічим себе не видавай. Я знаю таємне слово… Ну, а решта… решта – як повезе. Щастя нам, доле. Коли судилося ще жити – поживемо.
Розділ сімнадцятий
Ольвіє, я люблю тебе, Ольвіє!
Ясон виглянув з юрти.
Впевнившись, що сполоху немає, міцно взяв Ольвію за руку, відзначивши про себе, що рука її дуже холодна, наче нежива.
– Ти будеш жити, – палко прошепотів він. – Я роздмухаю в тобі вогонь життя!..
Дві постаті вислизнули з юрти і наче розтанули у темряві. Над перським табором висіла темна, задушлива ніч, тільки десь далеко, напевне, на сході, краяли чорну завісу ночі швидкі темно-сині блискавиці, і тоді здавалося, що на небі виростають велетенські дерева з корінням. Приглушене віддаллю, ледве долинало відлуння далеких громів.
– Над Скіфією гроза… – прошепотів Ясон.
Ольвія стрепенулась, вчувши оте: «Над Скіфією гроза», і мовби аж ожила. Глянула на небо, і здалось їй, що в обрисах блискавиць, котрі одна одну змінювали на небі, бачить вона образи воїнів, що встають над Скіфією.
– Квапся, – смикнув Ясон її за рукав. – Кожна згаяна мить обернеться проти нас.
Перебігли до сусідньої юрти, де стояло четверо чи шестеро коней, прив'язаних до вбитих у землю паколів. Ясон відв'язав двох коней, накинув їм на спини чепраки, допоміг Ольвії сісти, сам сів. Хвилю чи дві обоє сторожко прислухалися, а далі рушили вже спокійніше. У таборі на них ніхто не зверне уваги, їдуть серед ночі вершники, значить, так і треба. Може, міняються дозори, може, ще куди. Але всюди чулося дуже хропіння, пирхання коней, якісь шерхоти, стогони… Наче хтось когось душив і не міг задушити… Іноді лунали крики, якісь різкі команди, і знову все стихало й хрипіло та пирхало в пітьмі.
їхали вузькою вуличкою поміж наметами і юртами воєначальників, раз у раз обминали сонних вояків, котрі спали просто неба, петляли то праворуч, то ліворуч поміж згаслими багаттями, возами й худобою та ворохами якогось скарбу, аж доки не виїхали на ширшу вуличку. Невдовзі почулися людські голоси. Ясон глянув на Ольвію, приклав пальця до губ, посміхнувся заспокійливо.
З-за намету вийшли три постаті в панцирах і загородили списами дорогу.
– Хто? – почувся різкий окрик. – Куди серед ночі зібралися? Тікаєте? А хто буде із скіфами битися?
– Дозор, – коротко відповів Ясон. – Послані для підсилення зовнішніх засад.
– Таємне слово?
– Веретрагна – бог грому, – одказав Ясон.
– Мітра – бог сонця, – відгукнулися дозорці. – Проїжджай!
Ясон полегшено зітхнув, коли варта лишилась позаду.
Але ще довго петляли поміж купками сонних вояків, котрі, як рухались похідними колонами, так і спали, – сотнями. Десять великих купок – тисяча, за нею коні, повозки, верблюди, бики, шатра сотників та тисячника, і знову десять купок сонних – тисяча, і за нею коні, повозки, худоба, шатра…
Довго петляли поміж сонними тисячами, і здавалося, що їм не буде кінця-краю, а на сході все дужче й дужче гриміло, цвіркали блискавиці, освітлюючи на мить табір… Іноді хто-небудь з вояків зводив голову із щита, сонно дивився на двох вершників, потім на грозу і вкладався спати, натягнувши на голову край накидки чи плаща… Та ось уже під'їхали до виходу з табору, котрий був оточений трьома рядами возів. Обабіч вузького проходу горіли сторожові багаття, і відблиски вогню танцювали на широких наконечниках списів. Тут варта була численніша і добре озброєна. Ольвія відчула, як їй враз стало жарко. Дозорці витягували з піхов мечі. Троє з них скочило на коней і кіньми загородили прохід.
– Стій!! Хто такі?!! – наче тріснуло в темряві ночі. – Люди чи злі духи?
– Воїни великого царя царів!
– Тут усі воїни царя царів! – буркнув дозорний. – Куди?
– Перевірка дозорів на березі Істру, – відказав Ясон і хотів було рушити, але почувся крик: