– Стій, ач який швидкий!
Високий і довгобразий вершник, увесь закутий у панцир, на якому грали вогняні відблиски, придивлявся до них підозріло і поволі підносив Ясону спис до обличчя.
– Яка ще перевірка? – роздратовано вигукнув він. – Ось проштрикну твою башку, і буде тобі вся перевірка. Кажи, куди зібрався серед ночі?
– Облиш, Кір, – озвався другий дозорець і смачно, з виляском позіхнув. – Хай вони скажуть таємне слово, а там – побачимо.
– Вайю – бог вітру, – сказав Ясон.
– Диви-и… Знає… – здивувався високий і прийняв списа. – Атар – бог вогню. Провалюй!
Ясон і Ольвія, аби не викликати підозри, повільно проїхали в тісному проході і, лише опинившись по той бік табору, пустили коней трохи швидше, спершу прямуючи до того місця, де йшло будівництво мосту.
– Чому вони такі підозрілі? – вперше за всю дорогу озвалася Ольвія. – Он скільки їх багато, сотні тисяч, а ніби когось бояться.
– У чужому краї, коли десь попереду ворог, у війську мусить бути порядок. Перси певні, що скіфи слідкують за ними і навіть зроблять спробу заслати своїх вивідників. Та й взагалі: похід є похід, а військо завжди сильне порядком і дисципліною.
І вони надовго вмовкни.
За табором було трохи видніше і не так душно. Від ріки повівав легенький вітер, де-не-де блимали зорі, але по той бік ріки, у скіфських степах, як і перше, гриміло й блискало. Біля мосту горіли багаття, чулися голоси, цюкання сокир.
– Спішать перси із мостом, – сам до себе промовив Ясон. – Навіть вночі настилають колоди і носять землю… Почекай, – спинив він Ольвію. – Чи є дозори біля мосту, я не знаю. Але старших там, напевне, багато. Десятники, сотники або й тисячник… Можемо викликати в них підозріння, як будемо прохати човнярів перевезти нас у такий час на той бік. Ще затримають нас до ранку… – Подумав і твердо вирішив: – Ні, ризикувати не будемо, повернемо ліворуч і поїдемо долиною понад берегом. Десь спробуємо переправитись на той берег плавом. Іншого виходу в нас немає. Здається, там, за поворотом, ріка трохи вужча. Ще й острів посередині, коли що – переднюємо на нім.
Далі помчали трав'янистою м'якою низинкою, де пітьма була особливо густою.
– Ми вже… на волі? – озвалася Ольвія.
– І так, і… ні, – відповів Ясон досить бадьоро. – Де саме понад рікою дозори, я не знаю, але чув, що вони є. Чув краєм вуха, тому й сказати нічого певного не можу. Очевидно, вони сидять у засадах ще звечора. На випадок, якщо скіфи спробують послати розвідувальні загони на фракійський берег.
– А я думала, що ми вже на волі, – зітхнула Ольвія. – А хіба таємне слово нам не допоможе?
– В тім-то й лихо, що таємного слова поза табором я не знаю. Це велика таємниця, і не кожному її дано знати.
– А може, якось обминемо ті засади?
– Може, – згодився Ясон, але впевненості у його голосі не було. – Можливо, пощастить прошмигнути непоміченими… А коли що… будемо тікати. Коні швидкі, а ніч темна.
Шуміла ковила, тихо, одноманітно, сумно: шшу-у-у, шшу-у-у-у… Ольвії вчувалося, що в ковилі плаче дитина… Іноді дитячий плач так ясно до неї долинав, що вона поривалася зіскочити з коня.
– Ясоне, хтось плаче… Ось послухай… пла-аче… дитина.
– То вітер завиває. Із Скіфії жене до нас чорні хмари.
– Вітер?.. Ой, ні…
– Вітер, Ольвіє, вітер. Він несе грозу із Скіфії.
– Але чому він плаче, як моя дочка?..
– А ти сама… поплач… Я чув, що жінкам легше від сліз. Бо слова утіхи тут зайві, та й чим вони тобі зарадять? Я розумію, горе у тебе… Та що вдієш, людина для того й живе, щоб радіти й страждати, сміятись і плакати. Жаль тільки, що одним людям чомусь страждань випадає більше, а іншим – радощів.
«Як він змінився звідтоді, як мене забрав Тапур, – подумала Ольвія. – Наче іншим став, змужнів і вже нічим не схожий на того соромливого юнака, якого я знала. Той і говорити до пуття не вмів».
«Повернути б оце коней до Понту, – у відчаї думав Ясон. – І забути про все: і про персів, і про скіфів… Тільки б вона була зі мною поруч. А життя… життя можна й заново почати».
– Ольвіє… – зважився він, – звідси так близько до Гостинного моря. Днів зо два вниз понад річкою та днів два трохи вбік – і вдома.
– Я мушу повернутися до… – Ольвія запнулася, бо трохи не сказала – додому, маючи на увазі кочовище Тапура, але швидко поправилась: – До скіфів. Щоб сказати їм про персів.
– А тоді? – швидко запитав Ясон. – Повернешся додому чи…
– Не знаю. Я нічого не знаю. І жити мені не хочеться. Я все вже пізнала: радість і горе, щастя і біду… І дуже стомилась од усього. Спершу я спішила додому, до Гостинного моря, а тепер, коли почула про персів, побачила їх, тягне до скіфів…