– Таємне слово? – крикнув дозорець. – Ти надто багато мелеш язиком, а одного таємного слова і не знаєш.
Ясон зненацька голосно крикнув:
– Сте-еп гори-и-ить!!!
Дозорці, всі, як один, сполошено повернули голови до Істру, і тієї ж миті Ясон, блиснувши мечем при світлі блискавиці, навідліг рубонув одного дозорця.
– Тіка-ай, Ольвіє!!! – щодуху закричав він і вдарив мечем другого перса. – Проща-а…
Громи над Скіфією заглушили його слова.
Кінь Ольвії мов несамовитий рвонувся з місця і зник у темряві ночі – за громами, за блискавицями…
Ясон відбивався відчайдушно і встиг зарубати ще й третього дозорця, але решта, озвірівши од люті, з усіх боків проштрикнула його списами…
Тріснули кості, заструменіла по древках списів кров…
І враз стало тихо-тихо…
– От і скінчилися мої муки… – сказав у тій тиші Ясон, і перси підняли його на списах високо над конем.
Загриміло на тім боці, над Скіфією, тріснуло, гуркнуло, наче небо розкололося навпіл, і здалося, що хтось, закутий у залізо, на залізному коні, прогуркотів степом, і все стихло.
– Ольвіє, я люблю тебе, Ольвіє… – пронеслося нічним степом, затихаючи, завмираючи, доки й не вмовкло назавжди.
А на скіфському небі рясно вставали блискавиці, і залізні вершники на залізних конях мчали степами…
Частина четверта
Розділ перший
Шістдесят царських вузлів
І Атрабан, син Віштаспа, дарма вмовляв його не йти на скіфів.
Він уже прийшов і стоїть на березі Істру, а по той бік лежить Скіфія, і кінь його доброї мідійської породи, на ймення Вірний, нетерпляче перебирає ногами, пориваючись на той берег. О, він ще потопче своїми копитами скіфську землю, як топтав він до цього багато інших земель.
Багатотисячне військо готове лавиною ринутись на той берег і все змести на своїй путі. І міст уже готовий, і Кой, головний будівничий мосту, впавши перед ним лицем на фракійську землю, мете бородою царю царів дорогу до мосту.
За добру роботу Дарій уміє добре віддячувати.
– Коли, покоривши кочовиків, повернемося назад, – сказав йому Дарій, – то прийдеш до мене, і я нагороджу тебе щедро й по-царському за такий міст через Істр.
– О повелителю світу білого! – затремтів на радощах Кой. – Твоє славне і непереможне військо перейде через мій міст, як на крилах перелетить. На тім боці тебе чекає велика і славна перемога, царю царів. І день, коли я збудував міст і коли по ньому пройдуть твої нелічені найхоробріші в світі війська, стане найщасливішим днем не лише у моїм житті, а й у житті моїх майбутніх нащадків. Тож дозволь, царю царів, славний Ахеменіде, йменуватися мені так: Кой, будівничий царських мостів.
– Кой, ти заслужив таке звання.
І Дарій велів своєму передавачу новин звеліти писарям, аби ті негайно видали від його імені царську грамоту: віднині і назавжди йменуватися Кою будівничим царських мостів!
Того вирішального дня, коли все було готовим для останнього стрибка перського лева на саків, званих тут скіфами, Дарій і гадки не мав, що міст Коя хоч і врятує йому згодом життя – і йому, і війську його, – але стане для нього, непереможного досі царя царів, мостом у неславу. І як Кой до кінця своїх днів пишатиметься мостом через Істр, так він, всемогутній повелитель грізного царства, проклинатиме його.
Бо той день, коли він ступить на той міст, стане останнім днем доброго везіння у скіфському поході, а за ним настануть дні, про які він до кінця свого життя більше не згадуватиме. І жодного пишно-велемовного слова про них не буде викарбувано у великому його царстві ні на камені, ні на пергаменті, ні на глиняних табличках, як то любив він на камені, на пергаменті і на глиняних табличках, обпалених вогнем, славословити свої походи для сучасників і для прийдешніх поколінь.
Він би волів і з історії викинути оті шістдесят своїх днів скіфського походу – не було їх, і все тут! – але історія, на жаль, царям не підвладна. Допоки цар ще живий і трон під ним стоїть міцно, вона, історія, робить вигляд, буцімто йому підвладна, буцімто так, як він хоче, такою вона і буде, адже підвладна йому. Але тільки він скінчить свої дні у білому світі, як вона все ставить на свої законні, вічні місця.
Переправу на скіфський берег відклали на ранок, хоча воєначальники і радили царю розпочати її ще звечора, при світлі головешок.
– До сходу сонця, – переконували вони Дарія, – кіннота буде на тім боці, заглибиться в степ і негадано звалиться кочовикам на голову. Тим часом підоспіє піхота. А негаданість – то вже половина успіху.
Дарій і сам був не від того, щоб застукати скіфів зненацька, але, подумавши, вирішив все ж таки не ризикувати темної ночі, та ще не знаючи на тім боці доріг. І обережність взяла верх. Звичайно, Ахурамазда його оберігає, але… Але краще не ризикувати і зайвий раз не випробовувати долю. Та ще так далеко від Персії.