Відчувши, що до ранку він-таки, напевне, не стулить очей, Дарій звівся, сперся на лікоть і тричі сплеснув у долоні. Тієї ж миті в шатро обережно просунулась голова стража шатра.
– Слухаю, повелителю.
– Поклич до мене атравана.
– Слухаю, мій повелителю.
Голова зникла, хтось, м'яко ступаючи, метнувся за шатром, і все стихло. Дарій, спираючись на лікоть, дивився на тьмяний вогник нічника і думав про сон, хоч і не хотів про нього думати. Не хотів, але не думати уже не міг, той сак із голови не йшов. До чого він прийшов у його сон? Та ось за шатром щось зашурхотіло, почулися старечі човгаючі кроки, і в шатро зайшов атраван – згорблений старець, весь у білому, з білою бородою. Він спинився при вході, підсліпувато роздивляючись, побачив царя, приклав до грудей маленькі сухенькі ручки і повагом, з гідністю вклонився цареві, не зронивши і слова. Атраван ніколи не випускав із свого рота зайвих слів, і за це його цінував цар. «Небалакучі завжди довше живуть», – казав він.
– Атраван великого Ахурамазди, – звернувся до старця Дарій. – Я покликав тебе, щоб ти роз'яснив мені дивний сон, який щойно прийшов до мене на фракійській землі перед скіфською землею.
Атраван знову з гідністю вклонився і, як і перше, не зронив і слова. Цар переказав йому свій сон. Старець якусь мить мовчав, ворушачи тонкими й сухими губами, а тоді заговорив. Голос у нього тихий, заспокійливий, слова мудрі і теж навівають спокій.
– Сон віщує: як обезголовив ти Сірака, сака з берегів Яксарту, так обезголовиш ти і саків з берегів Борисфену. Так говорить Ахурамазда своєму атравану. Так говорить атраван своєму владиці.
– Бути тому, – сказав Дарій. – Іди, старий, спати.
– Атраван не спить, – сказав білий дід. – Атраван, коли земля спить і люд спить, бесідує із Ахурамаздою. Великий творець землі і людей з тобою, цар царів. Він веде тебе до перемоги, і ти обезголовиш саків за Істром.
Атраван вклонився і білою тінню зник, наче його й не було.
Дарій ніби трохи вгамував сум'яття в душі, але сон все одно утікав од нього, і він до ранку так і не склепив повік. В шатрі від пахощів, що курилися у мідній чаші, було душно, і він, ляснувши у долоні, велів стражу підняти запону шатра. Той безшумно виконав повеління, і в шатро війнуло нічною прохолодою. Та прохолода трохи освіжила його. Він напівлежав, спершись ліктем на подушку, і дивився на далекі холодні зорі, що яріли по той бік невидимого звідси Істру, яріли на скіфському небі. Час од часу їх затуляли високі постаті із списами – ходила навколо шатра стража. Дарій дивився на зорі і подумки ще і ще зважував свій похід на скіфів, чи все передбачив, чи немає де упущення, недбайливості при підготовці походу… І переконувався, що все підготовлено як треба, але бажаного заспокоєння як не було, так і не було.
«Я просто стомився, – раптом спало йому на думку, і він на якусь мить відчув аж полегшення, що знайшов-таки причину свого неспокою. – Я надто багато віддаю сил державним справам. Я вже забув, що таке утіха, жіночі пестощі».
І йому й зовсім стало легко від того, що він таки знайшов причину свого неспокою і безсоння.
«Як же так сталося, що я в останні дні геть зовсім забув про жінок, – подумав він обрадувано. – А чоловік спить після жіночих пестощів, як дитина».
У його особистому обозі було кілька повозок із вродливими наложницями, танцівницями і флейтистками. Крім того, старший євнух подбав, щоб царю відібрали ще й найкрасивіших фракійок, яких захоплено в поході через фракійську землю.
«З фракійками я ще не спав», – подумав Дарій, тричі ляснув у долоні і сказав голові стража, що заглянула у шатро:
– Передай начальнику мого шатра, щоб велів старшому євнуху привести до мене фракійську дівчину, яка достойна відвідати моє шатро…
Раннього ранку, коли ще тільки на світ благословлялось, до царського шатра вже підвели Вірного. Конюх, однією рукою тримаючи коня за золоту вуздечку, другою поправляв розкішну гриву – не раз і не двічі розчесану. Вірний нетерпляче перебирав стрункими сильними ногами, бив копитом і кудись поривався. Конюх, аби заспокоїти його, ласкаво йому насвистував, і Вірний косив на нього великим вологим оком, у якому видно було, як народжується білий день. Другий конюх метушився навколо коня й чистим оксамитом витирав йому шию, ноги, круті боки. Шкіра на коневі аж лисніла. Сідло і спина коня були накриті золотистим чепраком.