Біля шатра завмерли здоровані-стражі і стояли не дихаючи – цар ось-ось мав вийти. Трохи осторонь поштиво вишикувався почет, за ним конюхи тримали коней своїх владик.
І тільки із-за далекого, ще темного обрію блиснув перший промінь сонця і золотим списом полетів у небо, як із шатра вискочив передавач новин – царський секретар. Дужим і гучним, як для його щуплої статури, голосом він крикнув:
– Увага! Слухайте всі! Замріть усі! Цар царів, владика Сходу і Заходу, всіх племен і народів Дарій Ахеменід!
Дарій вийшов із шатра легко, рвійно, аж війнувши полами рожевого хітона. Високий, міцний, натоптуватий, добре складений, з розкішно завитою бородою (царський цирульник, як завжди, був на висоті), цар справляв враження чоловіка ще в силі, здоров'ї і розквіту.
Воєначальники і знать поклоном привітали царя.
Дарій привітно махнув їм рукою і повернув до свого коня. Конюх смикнув із сідла золотистий чепрак і впав на коліна, сперся об землю долонями, підставляючи під царську ногу свою спину.
Але Дарій без його допомоги, легко і хвацько скочив у сідло, метнувши своє важке, вже розповніле тіло на диво легко.
– О-о… – пронісся шепіт. – Цар стрибає, як молодий барс…
Шепотіли тихо, але так, щоб цар почув, і він це почув, і це його тішило.
«Сон віщий приходив до мене, скіфи будуть обезголовлені, якщо не здадуться на мою милість, – подумав цар, беручи до рук золоте повіддя. – А фракійка дала мені цієї ночі силу і снагу».
I пустив Вірного до берега Істру, за ним, скочивши у сідла, мчав почет. Сонячні промені на сході вже залили півнеба, настрій у царя був чудовий. Вірний ніс його – наче не торкався землі, і Дарію здавалося, що летить він на крилах. Так же легко Вірний виніс його на крутий горб на березі Істру, виніс одним махом і граційно загарцював на вершку горба. Той горб щільними рядами оточили «безсмертні», лишивши для царя і почту вузький прохід. На горбі Дарій віддав коня стражу, який підбіг до нього, а сам попрямував до похідного трону, що вже стояв на вершині горба. З обох боків трону завмерли охоронці із списами в руках, на гострих наконечниках яких маяли кінські хвости, за ними на древку, розпростерши крила, кігтями погрожував Скіфії золотий орел. Тут же стояв із царським луком його хранитель, дебелий здоровань у малиновім каптані і круглій повстяній шапочці.
Почет спішився біля горба, і на вершину першим піднявся Гобрій – найбільш близька царю людина, батько його першої дружини, за ним – суддя Отан, зведений брат царя Артофрен, особистий секретар царя, члени царського роду, начальник «безсмертних», а вже за ним – начальники вершників і піхоти, стратеги, начальники десяти тисяч, тисячники, а також знатні мужі і сподвижники царя. Знать була вбрана в розкішні хітони, поверх яких були накинуті яскраві каптани, в строкаті анаксіріди. У багатьох на шиях золоті гривни, на руках браслети, пояси та зброя у золоті, і горб, коли зійшло сонце, аж розквітнув від барвистого одягу і сяючих золотих прикрас.
Цар царів сидів обличчям до Скіфії і примруженими очима пильно вдивлявся у протилежний берег, де типчаковими рівнинами простилалася невідома йому земля загадкових кочовиків.
«І чому мені приснився той сак Сірак?» – раптом подумав цар, але тієї ж миті нахмурився і постарався викинути геть із голови того мерзенного сака.
Внизу біля ріки застигли охоронці та будівничі мосту, а далі рівними рядами через усю долину, аж за фракійський обрій, вишикувалися війська, готові у будь-яку мить розпочати переправу на той берег.
– По велінню бога-творця, єдиного і всемогутнього Ахурамазди, я привів вас у Скіфію, – і Дарій показав коротким мечем на протилежний берег. – Перські мужі! Далеко залетів ваш спис, і там, на тім боці, його чекає немеркнуча слава, слава, що покриє вас і вашу грізну зброю. Чи готові мої вірні мужі із зброєю в руках перейти рубіж і списом розітнути навпіл Скіфію?
– Готові, спітамен кшатра! – вихоплюючи короткі мечі й піднімаючи їх угору, закричали воєначальники. – Вели, і ми по твоєму царському повелінню кинемось через міст на той берег. Історія прославить тебе, владико наш і бог, на вічні часи, допоки сяє у небі осяйний Мітра!
– Слава царю царів!
– Слава Ахеменіду!
– Слава Персії та її доблесним мужам! – сказав Дарій, і всі вмовкни, не спускаючи з владики захоплених очей.
Дарій відшукав поглядом когось у почті і запитав: