Обози час од часу збивалися з броду, й вози з усім своїм добром та волами зникали у вирвах.
А до переправи підходили все нові й нові десятки тисяч – кінні, піші, обози, і здавалось, їм не буде кінця-краю. З настанням темряви головні сили встигли переправитись, а хвости й до вечора не підійшли до Великої води. Переправлятись вони мали на другий день. А по той бік, у таборі, посеред широкої долини вже палали вогнища – повеселіле воїнство готувало вечерю. Різали останніх овець з тих, спершу не лічених, отар, які гнали за військом раби. Всі вірили: ще день-два, і вони наздоженуть скіфів, а тоді буде все. І м'яса теж буде вдосталь, адже чого-чого, а худоби у скіфів пребагато.
А до переправи вже в темряві підходили все нові й нові загони.
Не знайшов Дарій спокою і на тім боці Великої води.
Воєначальники щодня скаржились йому, що скіфи не тямлять воювати, що так вести себе, як вони ведуть, не подобає достойним мужам. Дарій у всьому згоджувався, але зарадити нічим не міг: між його військом і скіфами залишався один денний перехід. З такою тактикою ведення війни він до того ще не зустрічався. Раніше противник, на якого він ішов, або приймав бій, або здавався… Але щоб водити отак… ні, такого з ним ще ніколи не було. Ганятися і відчувати себе переможеним? І до чого так добігаються скіфи? Зрештою, вони у себе вдома, знають степи, як свої пальці, а він?.. Що знає він про їхні степи?.. І – що найгірше! – Дарію знову почав снитися обезголовлений ним Сірак, сакський пастух із берегів Яксарту.
І не думав цар про того сака, з голови його викинув, а він, бач, йде і йде у його сон.
А сон був один і той же, як на замовлення: він, Дарій, веде своє військо, женучись за скіфами, а попереду, на відстані польоту стріли, маячить сак у драній повстяній куртці, у витертих на колінах шкіряних штанях, у розлізлих сап'янцях, з носків яких стирчать його пальці. Безтурботно шкірить Сірак свої зуби, поляскує себе батогом по халявах – лясь-лясь!.. Аж у Дарієвих вухах відлунює той ляскіт.
Дарій хоче крикнути війську: не йдіть за ним, то страшний сак, породження темних сил Ангро-Манью, не йдіть, перси, бо він заведе вас у пустелю, на край світу, де й попровалюєтесь ви у хлань бездонну, – хоче крикнути і не може розтулити онімілі вуста.
А Сірак, обертаючись, пальцем манить за собою військо, і воно покірно йде за ним, йде… йде… йде… А Сірак поляскує себе батогом по халявах драних сап'янців – лясь-лясь…
А у вухах Дарія тільки – лясь-лясь!..
– Аге-гегей, перси?!! – кричить Сірак. – Ходіть за мною, я приведу вас до скіфів, бо ваш цар не знає до них дороги!
І військо покірно йде за ним, йде… йде… йде… До загибелі своєї йде…
– Спиніться! – хоче крикнути їм онімілий Дарій. – Ім'ям Ахурамазди велю вам: спиніться! Слухайте говоріння моїх слів: спиніться! Схаменіться, перські мужі, куди і за ким ви йдете, як стадо покірних овець? Вас веде злий дух Ангро-Манью!
Нарешті розтуляє вуста, кричить і прокидається у своєму похідному шатрі, прокидається, мокрий від липкого, огидного поту, хапає пересохлим ротом задушливе од пахощів, що куряться у мідній чаші, важке повітря…
Про свій сон, про того сака-пастуха, він не говорить нікому, навіть атравану більше не згадує. Той сон чаїться в ньому, як хижий звір, у засідці чигає, і ось-ось стрибне, розбатує ту грань, що відділяє сон від буття, і вирветься на волю, і вчинить переполох у війську. А вирветься сон із його голови, поповзуть чутки військом про обезголовленого сака, який водить їх, і тоді лиха не обберешся. Військо і так уже втрачає віру в перемогу, а тоді…
О, тільки не це. Зціпити зуби і нікому, нікому ні слова про той сон. І самому про нього забути.
Забути, забути, забути!!!
Немає, не було ніколи того сака і не буде! То злі духи, темні сили темного царства Ангро-Манью навіюють йому той сон.